До 130-річчя В’ячеслава Липинського

В’ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ: ДОЛЯ, ВЧЕННЯ, АКТУАЛЬНІСТЬ

В’ячеслав Липинський - однин з найоригінальніших і, певно, один із найбільш контроверсійних українських мислителів ХХ ст. Доля його спадщини не була простою. Більш ніж десять останніх років свого життя він провів на еміграції. Тут же з’явилась його основна соціолого-політологічна праця “Листи до братів-хліборобів”, де він і виклав свої погляди на суспільство.
Зрозуміло, в радянській Україні на ім’я В.Липинського та на його теорію було накладене табу. Адже в його особі комуністичні теоретики мали послідовного і глибокого критика. Проте і серед українських емігрантів ставлення до В.Липинського не було однозначним. Адже він належав до маргінальної течії консерваторів, яка не користувалася серйозним впливом. До того ж В.Липинський дозволяв собі різко критикувати як соціастичний, так і націоналістичний напрями серед українських національно налаштованих емігрантів.
Тим не менше, навіть люди, які не були ні прибічниками консерваторів, ні В.Липинского з увагою ставилися до його теорії і навіть дещо запозичували з неї. Наприклад, Д.Донцов, якого В.Липинський гостро критикував, використав його погляди на еліту, а також деякі інші ідеї в своїй праці “Дух нашої давнини”.
Але причиною “непопулярності” В.Липинського була не лише його політична позиція (хоча і вона чимало тут важила). Далеко не останньою причиною цього була “неприйнятність” його теоретичних поглядів для українців. У даному випадку треба враховувати, що В.Липинський походив із польської шляхетської родини. І хоча у молоді роки «став українцем», прилучився до українського національного руху, тим не менше культурно й ментально залишався поляком. Саме це дозволяло йому нетрадиційно дивитися на українські суспільні процеси. Якщо для більшості українських мислителів того періоду важливим ідеологічним концептом був «народ», то В.Липинський протиставляв йому такі концепти, як «еліта» і «держава». Українські мислителі в своїх ідеологічних побудовах важливу роль відводили «волі», яку доводили до екстреми й часто розуміли як «сваволю». Водночас для В.Липинського така «воля» зовсім не позитив і він їй протиставляє «дисципліну». Тобто В.Липинський «випадав» із «основної лінії» української суспільно-філософської думки початку ХХ ст.
Проте таке «випадання» мало й свої позитиви. Воно давало змогу подивитися на українські проблеми ніби «збокук» і більш «об’єктивно». Враховуючи те, що В.Липинський мав не лише блискучу освіту, а й був глибоким мислителем, такий погляд «збоку» хоча далеко не завжди був приємним, проте вартував багато. Тому цілком зрозумілий був інтерес до В.Липинського серед мислячих українців як у минулому, так і сьогодні. Те, про що він писав більш ніж 80 років тому, залишається злободженним понині. Навіть сьогодні, уважно читаючи основну політологічну працю мислителя «Листи до братів-хліборобів», не перестаєш дивуватися наскільки він глибоко бачив корінь українських суспільно-політичних проблем і навіть «передбачав» сучасну політичну ситуацію в Україні. Тому й нині В.Липинський залишається для нас актуальним. На жаль… Адже за ці 80 років ми не так вже й багато навчилися. Та й, певно, мало знаємо і мало розуміємо цього непересічного мислителя.

Доля

Є гарна приказка: мовляв, кожен коваль свлєї долі. Це так і не так. Багато в житті людини залежить від того, коли, де, в якій сім’ї вона народилася.
В’ячеславу Липинському в цьому плані загалом повезло. Побачив він світ 5 (17) квітня 1882 р. в селі Затурці на Волині в заможній шляхетській сім’ї, представники якої себе однозначно ідентифікували як поляки. Спробуємо з’ясувати, яким чином на його долю вплинули дата, місце народження й сім’я.
Спочатку розберемося щодо дати. 80-і роки ХІХ ст. - це період, коли в Європі йшло активне руйнування аграрного, традиційного суспільства й водночас становлення суспільства модерного, індустріального. Саме тоді поняття старини, традиції почало втрачати свій однозначно позитивний сенс, а поняття нового почало трактуватися як позитивне. Звісно, це був непростий, конфліктний процес. Індустріалізація не лише руйнувала звичний, “добрий” світ, а й вимагала жертв (і немалих). На зміну селу, що “жило серед природи”, йшло місто зі своїм різноманітним, динамічним й водночас “неприродним”, індустріальним життям. Життя загалом ставало заможнішим, більш безпечним, але водночас вимагало більшої інтенсивної праці, гнучкості, що нерідко супроводжувалося відступом від традиційної моралі.
Звісно, такі кардинальні зміни не могли не знайти своє відображення на рівні суспільної думки. Модерне суспільство мало не лише своїх прихильників, апологетів, а й противників. Дискусії між консерваторами, традиціоналістами, з одного боку, та модерністами (лібералами, радикалами, соціалістами), з другого, знаходили вияв не лише на ідеологічному рівні, а й на рівні реальної політики. Цих дискусій В.Липинський не міг уникнути. І його погляди варто осмислювати саме в їхньому контексті.
Щоправда, в царській Росії, до складу якої входила Волинь, процес індустріалізації прийшов із запізненням. Лише реформи 1860-1870-х рр. відкрили шлях для цього процесу. Незважаючи на таке запізнення, а також консерватизм царського режиму, Росія кінця ХІХ - початку ХХ ст. переживала справжній індустріальний бум, який супроводжувався різкими суспільними й політичними змінами.
При цьому варто відзначити, що індустріалізація не здійснювалася рівномірно. Деякі регіони в цьому плані виступали лідерами й “мінялися на очах”. Інші ж, навпаки, здавалось би, “жили в минулому”. Такими лідерами виступали столичні міста (Петербург і Москва), Прибалтика, Польща, південна й східна частини України. Волинь до індустріальних лідерів не відносилась. Вона в зазначений період залишалася аграрним, “традиціоналістським” краєм, де подихи модерності лише давали про себе знати.
Тут ми логічно переходило до питання про місце народження. Здавалось би, поява на світ В.Липинського в сільській місцевості, де проходили його дитячі роки, ще більше “відсторонювало” його від новочасних впливів. Насправді, не все так однозначно. Затурці - це велике село, яке наближалося до містечок. Жили тут не лише селяни. Порівняно значний відсоток становила польська шляхта. Не даремно в Затурцях існував не лише православний приход, а й була католицька громада й функціонував католицький костел. Принаймні, Затурці виступали таким собі релігійно-культурним осередком для місцевих польських шляхтичів.
Також варто мати на увазі, що Затурці фактично знаходяться на півдорозі між Луцьком та Володимиром-Волинським - двома старовинними (у той час повітовими) містами. Хоча слава цих міст залишилася в минулому, вони належали до найбільш значних культурних осередків Волинської губернії. У цих містах зберігалося чимало пам’яток старовини. Буваючи тут, В.Липинський не міг не відчувати “духу минулого”. І, певно, це стало далеко не останнім чинником його зацікавлення історією.
Кінець ХІХ ст. це також час активного національного пробудження, власне, формування новочасних націй. Укранський національний рух до того часу вже мав свою історію і навіть своїх мучеників (наприклад, Т.Шевченка). Правда, Волинь ніби опинилася на марґінесі цього руху. Спочатку його головнии осередками виступали Слобожанщина, Наддніпрянська Україна, потім - Галичина. Волинь “пасла задніх”. Справа в тому, що її еліта була або польською, або полонізованою. А на кінець ХІХ ст. її вже помітно потіснили росіяни.
Українці ж на Волині належали до селян, соціальних низів, які були, здебільшого, пасивним матеріалом у націотворенні. І все ж ця народна стихія створювала потужне силове поле, яке вело до формування українських національно свідомих елементів. На це явище свого часу звернув увагу видатний письменник-волинянин Улас Самчук. У статті “Волинь незабутня” він писав наступне: “Сталося диво-дивне. Заглобам (тобто полонізаторам - П.К.) не тільки не пощастило полонізувати волиняків, але їм не вдалося навіть відукраїнізувати зукраїнізованих поляків Волині, які по селах, майже на сто процентів, залишалися поляками тільки за назвою й католицькою релігією. Явище, можливо, виняткове в денаціоналізаційній політиці, як Варшави, так і Москви. Волинь українізувала чужих прибульців без примусу, без політики, лишень силою культурної вищости її села. Волині не було змосковщено, її було лишень зведено до державности царської православієм і назвою Русь. Етнічна сила цього народу була така велика, що вона розчиняла в собі не лишень поляків, але й німців, у великій мірі чехів і самих москалів, які прибували сюди під виглядом всіляких релігійних сект. А коли прийшло до українізації самої Волині, тобто коли їй прийшлося міняти поняття Русь на поняття Україна, то сталося це либонь за одну ніч. Без національної школи, без просвіт і організацій, Волинь стає українською за духом і стилем від низу до верху…” (Самчук У. Волинь незабутня // Погорина. - Рівне, 2006. - С.5). Можливо, в цих словах є деяке перебільшення. Але тільки деяке. У своїй основі наведені міркування У.Самчука видаються цілком правдивими, оскільки він сам “силою культурної вищості” волинського села був “умить” україназований. Адже його і школа, і церква виховували як “русского”. Варто пригадати, що саме Волинь того часу дала Лесю Українку. Вона з Оксани Лятуринської, дівчини, в жилах якої не було, певно, й краплі української крові, зробила українську поетесу. Очевидно, в цей ряд варто поставити й В.Липинського.
Перед ним (як, до речі, й перед багатьма волинянами рубежа ХІХ-ХХ ст.) стояло питання вибору національної ідентичності. Правда, порівняно з Лесею Українкою, У.Самчуком та О.Лятуринською, цей вибір для нього був набагато драматичніший. Так, для Лесі такий вибір видавався найбільш природним. Адже вона не лише зростала в українському сільському середовищі, а й її родина належала до нечислених національно свідомих українських інтелігентів. До того ж її дядько М.Драгоманов належав до лідерів українського національного руху того часу. У.Самчук не мав національно свідомих батьків. Його українізувало волинське село. Хоча така українізація не обов’язково повинна була дати стовідсотковий результат. Наприклад, Микола Островський, рідне село якого Вілія знаходилося неподалік Дерманя, рідного села У.Самчука, так і не став українцем. Він ідентифікував себе, швидше, як “радянського росіянина”. Щодо О.Лятуринської, то, здавалось, її шанси українізуватися були дуже малими. Батьки її належали до представників російської імперської культури. Навчалася вона в Острозі в дівочому училищі імені графа Блудова, яке мало на меті насаджувати у Волинському краї російський дух. І все ж чинник українського середовища виявився для неї головним.
Щодо В.Липинського, то його шанси українізуватися видаються мізерними. Він, як зазначалося, народився в сім’ї, представники якої себе чітко ідентифікували поляками. До того ж вони були шляхтичами, родовід яких мав тривалу історію. Ще за життя В.Липинського у 1922 р. у Відні вийшла невеликим накладом монографія Казимира Пулавського “Липинські гербу Бродзич і Гоздава”. Сам В.Липинський консультував автора при написанні цієї книги.
Вважалося, що рід Липинських вів свій початок з ХУ століття, коли король Казимир Ягеллончик надав їм землю Липицю в Помор’ї. Існували числені лінії цього польського шляхетського роду. Вони виступали як землевласники, водночас знаходячись на військовій службі в польських королів. У представників цього роду землеробство поєднувалося з військовим ремеслом. Не дивно, що одним із центральних образів у працях В.Липинського є образ сільськогосподарського “продуцента-войовника”.
Рід Липинських мав числені розгалуження. У першій половині ХУІІІ ст. представники однієї з ліній цього роду осіли на українському Поділлі. Дід В.Липинського, Володимир (1814-1883), володів у цьому краї селами Стратіївка, Лойовець, Демнівка, Юзефівка, Любомирка. Він отримав хорошу освіту, навчаючись у Кременецькому ліцеї. Останній прирівнювався до вищої школи і виступав, поряд із Віленським університетом, одним із головних осередків польської культури в Росії. 26 листопада 1839 р. Володимир Липинський ожружився з Емілією Бечковською, власницею Затурець, донькою Йосифа Бечковського, підкормія володимирського. Подружжя мало троє дітей - дочку й двох синів. Останній серед них, Казимир (1844-1915), і став батьком В’ячеслава. Казимир Липинський закінчив військову школу, брав участь у російсько-турецькій війні 1877-1878 рр. у чині саперного старшини. У 1880 р. штабс-капітаном вийшов у відставку й осів у Затурцях. Докупивши у графині Палагеї Морштин маєток у Торчині, підняв господарство на значний рівень. У 1881 р. одружився з шляхтянкою Кларою Рокицькою. Їхнім первістком і став В’ячеслав (при хрещенні - Вацлав-Вікентій). Окрім нього, в сім’ї було ще двоє хлопців (Станіслав та Володимир), а також дівчина Ванда (Гатальська Н., Рудецький П. Творець теорії еліти // Волинь. - Луцьк, 2002. - №4. - С.48-50).
Народження в заможній шляхетській родині відкривало перед В.Липинським непогані життєві перспективи. Він гарантовано міг отримати добру освіту, зробити кар’єру, забезпечити собі небідне життя. Звісно, тут були свої нюанси. Родина Липинських належала до т.з. “кресов’яків”, тобто поляків, що жили на кресах - околиці “польського світу”. Для цієї групи були притаманні певні соціально-психологічні й культурні особливості. Українська письменниця Галина Журба, що походила з цього середовища, говорила, що “кресов’яки”, незважаючи на усвідомлення ними свої польськості, були переважно місцевого походження. Вони добре знали українську народну мову, говорили з помітним українським акцентом, співали українських пісень. “Дуже мало між ними було справжніх поляків, прибулих з т.з. конгресівки (Королівство Польське в межах осійської держави з Варшавою включно), яких місцеві поляки недолюблювали, звали “короняжами” й ставилися до них згорда, вважаючи себе расово кращими. Був це, безумовно, підсвідомий голос крові. Расова різниця дійсно була величезна… Кров текла в них українська, душа була сполячена, світогляд польсько-шляхетський. Вважали себе вибраним шаром і народом, вищою расою та культурою, сіллю тієї землі, для яких народ український був тільки погноєм… А проте органічна пов’язь лучила їх із цим народом глибше, ніж це здавалось… Польська культура вичерпувалася загальноповерховим блиском, товариським побутом та огладою, зводилась до патріотичного патосу, декількох пісень патріотичних, а далі замикалася в літературі. Широко ж, нащодень, не було чим дихнути, напоїти душу. Вони знаходили це в питомій українській культурі… Вона їх підсвідомо вабила, притягала, манила наснагою своєю. Захоплювала українська народна ноша - все те, чого не змогли знайти в своїй польській культурі. Це їм не зважало ставитися з погордою до українського селянства, називати його “гадом”, “бидлом”, поневіряти ним. Їм і в думці не було, що жили вони не лишень потом і кров’ю цього народу, його загарбаним матеріальним добром, але й соками його культури… Зрідка лиш траплялися одиниці, що переростали дещо цей загальний рівень польської інтелігенції в Україні, мали ширший, правдивіший погляд на український народ та його історію…” (Самі про себе. Автобіографії видатних українців ХІХ ст. РЕдакція Юрія Луцького. - Нью-Йорк, 1989. - С.258-259).
Спробуємо, спираючись на цю характеристику, а також на деякі загальновідомі факти, реконструювати ментальність польського шляхтича-“кресов’яка”. По-перше, цей шляхтич у системі суспільно-політичних відносин царської Росії відчував певну відчудженість. На поляків царські чиновники дивилися як на бунтівний елемент. Тому для поляка зробити блискучу службову кар’єру, не зрікаючись своєї польськості, було складно. Тому для нього цілком логічною була опозиційність до російської бюрократії, а заодне польський патріотизм та мрії про відновлення своєї держави.
По-друге, ці шляхтичі розглядали себе як “провідну верству”, “аристократію”, “еліту”, яка повинна організовувати інші соціальні верстви в “свою” державу. Звісно, прості селяни, робітники, навіть промисловці й інтелігенти розглядалися ними лише як матеріал, потрібний у справі державотворення.
По-третє, основною цінністю для шляхтича-“кресов’яка” було посідання земельної власності, яку ніби мечем завоювали його предки і передали у спадок. Звісно, на початку ХХ ст. це був гарний міф про шляхтича (водночас воїна і продуцента), який продовжував надихати поляків. До речі, у творах В.Липинського цей міф неодноразово обігрувався, ставши важливим елементом його політологічних поглядів, про що буде вестися мова далі.
По-четверте, обов’язковою характеристикою шляхтича-“кресов’яка” була його католицькість - дущо більше, ніж релігійність. Католицький костел (особливо на “кресах”) був національною інституцією для поляків. Він згуртовував їх, не давав розчинитися в чудому етно-конфесійному середовищі. Тому не дивно, що в творах В.Липинського простежується виражене позитивне ставлення до католицької церкви.
Вищенаведені чотири моменти можна віднести й до “некресової” шляхти. “Кресов’яки” ж мали свої специфічні особливості. Вони усвідомлювали чи, принаймні, відчували свою відмінність від шляхти центральнопольської, “короняжів”, й розуміли, що при відновленні Польської держави їм дістанеться роль людей другого сорту. Ця держава для них не була цілком “рідною”.
“Кресов’яки”, при всій своїй зверхності до місцевих “хлопів”, все таки мусили рахуватися з ними. Вони відчували свій зв’язок з українським народомм та українською землею. Звідси намагання знайти порозуміння з простолюдом. Для “кресов’яка” більш корисним було б не відновлення незалежної Польської держави, а створення своєї поліетнічної держави, в якій би він відігравав провідну роль.
Теоретично перед В.Липинським була можливість вибору кількох національних ідентичностей. Найбільш реальним був вибір на користь польської. Це обумовлювалося походженням, родинним вихованням, зрештою, оточенням. Показово, що його брати й сестра все таки зробили вибір на користь польськості.
Можливим також був вибір і на користь російської ідентичності. На це працювала система імперії, зокрема, освіта. Проте в очах польського середовища такий вибір однозначно сприймався як зрада і був малоймовірним.
Зрештою, на позір, найменш можливим видавався вибір на користь ідентичності української. Українці були не лише пригнобленим народом. Їх сприймали як народ “бездержавний”, тобто такий, який не міг створити своєї держави. Дехто взагалі ставив питання, чи існує такий народ. Українській культурі важко було конкурувати на елітарному рівні як з культурою російською, так і польською. І все ж становище “кресов’яків” штовхало декого з них до такого вибору. У цьому плані цікавими є “українська школа” в польській літературі першої половини ХІХ ст. (особливо цікавою в цьому плані є постать Тимка Падури), а також поява “хлопоманів” (В.Антоновича, Т.Рильського та інших), тобто польських шляхтичів, які вирішили стати українцями. Останні, власне, і справили вплив на В.Липинського.
Проте перш ніж говорити про вибір національної ідентичності В.Липинським варто звернутися до основних моментів його біографії. Гімназійну освіту він здобував спочатку в Житомирі, навчаючись тут у 1-ій гімназії п’ять років, у Луцькій гімназії (два роки) і в Київській 1-ій гімназії (два роки) (Пеленський Я. В’ячеслав Липинський і його “Листи до братів-хліборобів” // Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - Філадельфія, 1995. - С.11; Галушко К. Консерватор на тлі доби. В’ячеслав Липинський і суспільна думка європейських “правих” - К., 2002. - С.50); Клндратик Л. Релігієзнавча концепція В’ячеслава Липинського. - Луцьк, 2002. - С.228). У першій Київській гімназії він входив до польської гімназійної логанізації “Коло”. Водночас почав проявляти проукраїнські настрої. Існує думка, ніби на тодішнього В.Липинського справив у цьому плані помітний вплив його дядько по лінії матері, поміщик з Уманщини Адам Рокицький. Останній володів і особисто управляв продуктивним племінним господарством і сприймався як взірець справжнього господаря. Племінник відвідував його під час канікул. І ніби саме дядько прищепив йому відчуття територіального патріотизму й симпатії до українства (Масненко В. Маєтності В.Липинського та А.Рокицького в Русалівці // Пам’ятки України. - 2002. - №2).
У Києві В.Липинський також спілкувався з українськими гімназистами. Зокрема, зблизився з гуртком М.Требінської, до складу якого входили українські діячі Софія Русова, Євген Чикаленко, редактор “Кієвской старіни” В.Науменко та інші. (Гирич І. Лицар української державності. Нарис життя і діяльності В’ячеслава Липинського // Архіви України. - 1992. - Ч.1-3. - С.35). Все це, зрештою, призвело до того, що В.Липинський став відверто декларувати свою проукраїнську позицію. У 1901 чи 1902 р. він на зібранні польських гімназистів у Києві закликав їх об’єднатися з українськими гімназистами, але не дістав підтримки. Через це В.Липинський покинув польську гімназійну громаду і приєднався до української (Галушко К. Консерватор на тлі доби. В’ячеслав Липинський і суспільна думка європейських “правих” - С.50). Тобто можна твердити, що саме в гімназії він почав усвідомлювати себе українцем. Проте це не було “стовідсоткове” українство. В.Липинський не поривав зв’язків зі своїм польським середовищем, намагаючись знайти компроміс між поляками й українцями.
У 1902 р. В.Липинський закінчив першу Київську гімназію. На той час гімназійна освіта цінувалася досить високо. Хоча ми її зараз розглядаємо як освіту середню, але її тоді в Росії мав незначний відсоток людей. Її, в принципі, було достатньо, щоб робити військову чи службову кар’єру. Атестат зрілості В.Липинського, який зберігся, свідчить, що він навчався посередньо: є в ньому і п’ятірки, і четверки, й трійки (Фотокопію атестату В.Липинського про закінчення гімназійної освіти див.: Клндратик Л. Релігієзнавча концепція В’ячеслава Липинського. - С.228-229). Цей атестат засвідчує про певні нахили В.Липинського. Принаймні, він не дає підстави побачити в ньому майбутнього гуманітарія. Очевидно, він не виявляв інтересу до російської мови, з якої мав трійку. Таку саму оцінку мав з мови грецької, знання якої могло б знадобитися при вивченні східнослов’янських культур. Зате з латинської мови, яка залишалася богослужбовою мовою католицької церкви, він мав четвірки. А з мови французької - п’ятірку. Пригідно варто зазначити, що французька мова в той час продовжувала розглядатися як загальноєвропейська мова культури. І особливо цінувалася в середовищі польських аристократів, які традиційно підтримували зв’язки з французами. Як не дивно, з історії В.Липинський мав трійнку. Не виключено, що його мало цікавила російська історія, котра викладалася в гімназії у великодержавному дусі. Можливо, тут у нього виявлявся своєрідний внутрішній протест. Зате з природничих дисциплін у нього оцінки кращі. З фізики й математичної географії він отримав по четвірці. А з географії в нього була п’ятірка. На останнє варто звернути увагу. Чи не був його інтерес до географії одним із чинників інтересу до території й формування в подальшому концепції територіального патріотизму? Показовою є також п’ятірка із закону божого. Принаймні, це свідчить про релігійність В.Липинського та зацікавленість релігійними питаннями. У цьому сенсі цілком зрозумілою є написання ним праці “Релігія і церква в історії України”.
Після закінчення гімназії В.Липинський у 1902-1903 рр. відбував службу в 11-ій кавалерійській дивізії у Кременці. У цьому місті дуже своєрідно перепліталися польськість, російськість та українськість. Поляки вважали це місто одним із осередків польської культури. З 1805 по фактично 1834 рр. тут функціонувала Вища Волинська гімназія (Кременецький ліцей), котра разом із Віленським університетом виступала як вищий навчальний заклад для поляків у Російській імперії. Кременець був батьківщиною одного із найвидатніших польських поетів-романтиків Юліуша Словацького.
Водночас Кременець був місцем, де домінували потужні українські народні традиції. Завдяки їм, а також існуванню в цьому краї проукраїнськи орієнтованих релігійно-культурних інституцій Кременеччина потенційно могла б стати одним із осередків українського національного руху. Так, у Почаївській лаврі ще до появи “Енеїди” І.Котляревського друкувалися книги українською народною мовою. Тому в Кременецькому ліцеї спостерігалися певні спроби примирити поляків та українців, зробити їх союзниками. Ця тенденція простежується в творчості Ю.Словацького. Але чи не найсильніше вона дала знати про себе в творчості й діяльності Т.Падури (1801-1871).
Варто кілька слів сказати про цього поета-пісняра, в особі якого можна побачити ідейного предтечу В.Липинського. Народився Т.Падура в містечку Іллінці на Поділлі в шляхетській сім’ї. Освіту здобував у Кременецькому ліцеї, де й почав писати вірші. Писав як польською, так і українською мовами. При написанні українських творів використовував польський варіант латинської абетки. У 1825 р. написав “Рухавку (Пісню козацьку)”, в якій закликав українців до повстання проти російського самодержавства. Своєрідними були історичні погляди цього автора. Він вважав, що поляки й українці мають спільний корінь, є нащадками літописних полян. А їхню розділення відбулося в результаті варязької експансії. До речі, В.Липинський теж негативно ставився до варязької експансії. Поляни, вважав Т.Падура, загалом були народом спокійним та лагідним, а буйність і дикість їм прищепили нападники-коси, які приходили з Кавказу і від яких ведуть родовід козаки. Але й у козацькому середовищі домінують ідеї свободи й республіканства, що відрізняє його від росіян та зближує з поляками. Тому війну під проводом Б.Хмельницького поет вважав великим нещастям для України, а образ самого гетьмана трактував украй негативно.
Т.Падура, як і інші представники “української школи” в польській літературі, намагалися витворити свій, пропольськи орієнтований погляд на Україну. Вони теж зверталися до козацької проблематики, надаючи їй відповідної інтерпретації. Проте повстання 1830-1831 рр. стало великим розчаруванням для польських українофілів. Їхні надіії на підтримку українського простолюду виявилися марними. Тоді Т.Падура знищив ряд своїх україномовних творів, хоча остаточно не відмовився від української проблематики.
Твори Т.Падури поширювалися в рукописах. І це зрозуміло. Адже вони часто мали бунтівний характер. Правда, у 40-их рр. ХІХ ст. вийшло друком два збірники поезій-пісень Т.Падури у Львові та Варшаві. До деяких із цих творів писали музику професійні композитори. Серед них був Кароль Липинський (1790-1861), який походив з Волині й належав до представників розгалуженого роду Липинських.
Чи знав і наскільки знав В.Липинський творчість Т.Падури, не беремося судити. Але мусив він знати про Ю.Словацького, про спроби культурних контактів поляків та українців, що були в Кременці.
Водночас Кременець і Кременеччина були місцями, де царським урядом здійснювалася брутальна русифікація. Після повстання 1830-1831 рр. тут почалася ліквідація Кременецького ліцею. Альтернативою йому став російський унііверситет ім. Святого Володимира в Києві. В самому ж приміщенні Кременецького ліцею була організована православна семінарія. Осередком російськості стала на Кременеччині Почаївська лавра, забрана в греко-католиків та віддана православним. Ще одним осередком російськості був військовий гарнізон, що знаходився в Кременці і де служив В.Липинський.
Проте служба в російській армії, як і навчання в гімназії, не зробили з В.Липинського росіянина. Швидше, нав’язування російськості викликало в нього внутрішній супротив, формувало опозиційність по відношенню до російського самодержавства.
Говорячи про службу В.Липинського в Кременці, варто мати на увазі, що це місто знаходилося на кордоні з Австро-Угорщиною. Цей кордон був далеко не на замку. Місцеві поляки, з якими, очевидно, спілкувався В.Липинський, підтримували зв’язки із своїми закордонними одноплемінниками, які в Австро-Угорщині користувалися широкими правами. Можливо, це був один із чинників того, що після служби в російській армії В.Липинський вирішив продовжити свої студії саме в Австро-Угорщині.
З 1903 по 1908 рр. він з перервами навчався в Ягеллонському університеті в Кракові. У той час, як відомо, Краків входив до складу однієї з імперських земель Австро-Угорщини, Галичини, де фактично поляки виступали панівним етносом. У цьому університеті В.Липинський вивчав агрономію. Очевидно, він готував себе до того, щоб стати вмілим сільським господарем. Також він слухав лекції з природознавства, економіки, соціальних та політичних проблем (Білас Л. Краків, Женева та філіція “Кричевського”. До родовідної мислення Липинського // Липинський В. Твори. - Філадельфія, 1980. - Т.2. - С.ХУІІ).
У цей час, в 1906 р., В.Липинський одружився з Казимірою Шумінською. Проте цей шлюб важко назвати щасливим. Він протривав до 1919 р. В.Липинському так і не вдалося навернути свою дружину в “українську віру”. Дочка, яка народилася в цьому шлюбі, під впливом матері, вважала себе полькою.
По закінченню агрономічних студій у Кракові В.Липиський восени 1906 - влітку 1907 рр. навчався в Женевському університеті на факультеті літератури й соціальних наук. Загалом він жалкував, що це навчання було коротким.
У кінці 1907-1908 рр. В.Липинський налагоджує зв’язки з українськими культурними діячами, зокрема, Борисом Грінченком. З останнім він узгоджував плани перекладів для “Просвіти” польських популярних книжок для селян. В одному із своїх листів до Б.Грінченка від 5 жовтня 1907 р. він писав: “…ось Ви в своєму листі згадали про українське Наукове Товариство у Києві, се для мене така спокуса - я саме мрію про працю в такій науковій чи просвітній інституції, хоча спеціально щодо наукового товариства, то гадаю, що зараз ще бракує мені до такої праці наукового приготовлення…” Адже, на його думку, вивчення агрономії мало що йому дало в цьому напрямку, а рік навчання в Женеві - це зовсім мало. Він пише, що хотів би віддатись своїй “улюбленій науці”, історії, і хотів би записатися на історико-філологічний відділ у Київський університет. Проте, в силу ряду причин, це було проблематично. Тому він сподівався після одуження (в той час В.Липинський захворів на туберкульоз) поїхати до Львівського університету й записатися там на вивчення історії, сподіваючись, що йому буде зарахлване навчання в Ягеллонському університеті (Галушко К. Консерватор на тлі доби. В’ячеслав Липинський і суспільна думка європейських “правих” - С.51-52). Однак цей намір також не був реалізований. Тому з весни 1908 р. В.Липинський відновив свої студії в Кракові, орієнтуючись уже на історичні науки.
Взагалі трохи дивно звучать слова В.Липинського, що історія для нього - це “улюблена наука”. Судячи з навчання в гімназії, вона до таких у нього не належала. Також, поступивши до університету, В.Липинський спочатку не збирався вивчати історію. І ось саме десь орієнтовно в 1906-1907 рр. він переорієнтовується на суспільні науки, передусім історію. Чим була викликана така переорієнтація?
На нашу думку, важливим чинником у цьому плані стали революційні події в Росії в 1905-1907 рр. й активізація українського національного руху. Український рух у царській Росії нарешті отримав можливість вийти з підпілля. Почали з’являтися в “падросійській” Україні свої українські культурні інституції, почали виходити періодичні видання українською мовою. Зокрема, в 1907 р. в Києві під керівництвом М.Грушевського організвувалося Українське наукове товариство, яке почало видавати “Записки УНТ” й журнал “Україна”. Власне, про це товариство й веде мову В.Липинський у вищенаведеному листі до Б.Грінченка.
Це наукове товариство, як і ряд інших українських інституцій, зосереджувало свою увагу на історичних студіях. Часто для його членів історія і наука були майже синонімами. Така зосередженість визначалася передусім тим, що історичні студії, намагання представити “справжню” (фактично інтерпретовану в українському національному дусі) історію України виступали важливим чинником формування української національної свідомості. Показово, що лідером українського національного руху в той час став історик М.Грушевський.
У той час саме історик міг претендувати на роль українського ідеолога, “володаря дум”, так само, як майже сто років тому на таку роль міг претендувати письменник. В.Липинський, очевидно, тоді вже прагнув стати українським ідеологом. Тим більше, що в нього почало формуватися своє бачення України, відмінне від “народницького” бачення, притаманного М.Грушевському та більшості інших діячів українського національного руху. Тому він змушений був стати істориком.
Хоча, насправді, професійним істориком, який прагне до максимальної об’єктивності, він так і не став. Швидше, в його особі бачимо “ідеолога”, який намагається подати відповідним чином інтерпретовані факти минулого. Уже в своїх перших історичних розвідках він звертає увагу на такі моменти в історії, які дають змогу вести мову про роль еліти (шляхти) в суспільно-релігійних рухах України. Це - “Данило Братковський - суспільний діяч і письменник 18 ст.” (1909), “Генерал артилерії Великого Князівства Руського. З архіву Немиричів (1909), “Аріанський соймик в Киселині на Волині в маю 1638 року. Причинок до історії аріанства на Україні” (1910). Програмовою роботою В.Липинського в той час стала його польськомовна брошура “Шляхта на Україні” (1909). Це була доповідь, з якою В.Липинський виступав у ряді міст Правобережної України. У ній проводилася думка, що шляхта є частиною українського народу й повинна брати участь в українському націотворенні.
Паралельно з цим В.Липинський виступає як публіцист. У 1908 р. під псевдонімом “Правобережець” він починає дописувати в провідну київську газету “Рада”, а також друкуватися в львівському “Літературно-науковому віснику”. Показовим є вибір В.Липинським псевдоніма. На початку й в середині ХІХ ст. основними осередками українського національного руху виступало Лівобережжя, а також центральна Україна. У кінці ХІХ ст. таким осередком стала Галичина. Щодо Правобережної України, власне, Волині й Поділля, то вона, на позір, залишалася польською і тут український рух не встиг розгорнутися. Підписуючись “Правобережець”, В.Липинський ніби вказував на те, що на Правобережній Україні теж є національні сили. Водночас псевдонім “Правобережець” міг вказувати й на певну польськість.
Діяльність В.Липинського в зазначений період значною мірою була зосереджена на тому, щоб зорганізувати поляків-українофілів. У 1909 р. йому навіть вдалося зороганізувати їхній з’їзд. На ньому було 35 осіб із Правобережної України. Окрім того, були й лівобережці. Дебати на з’їзді велися українською мовою, а його учасники проголосили себе українцями польської культури (Дорошенко Д. Мої спогади про недавнє-минуле. - Львів, 1923. - С.114). Їхнім друкованим органом став польськомовний тижневник “Пшегльонд Крайови. Пісмо політичне, сполечне, економічне і літерацкє”, який фактично редагував В.Липинський. У часописі публікувалися С.Єфремов, Б.Лепкий, Д.Дорошенко, В.Стефаник, Л.Василевський. Проте через фінансові й політичні труднощі він не зміг довго проіснувати і вкінці 1910 р. перестав виходити (Дільонгова Г., Філіпович М. Вацлав Липинський - співзасновник і редактор “Pszegl?du Krajowego” // Липинський В. Студії. - К.-Філадельфія, 1994. - С.68-75).
У 1910 р. В.Липинський отримав змогу стати самостійним землевласником. Його дядько Адам Рокицький віддав йому частку своїх земель. На них В.Липинський збудував поблизу села Русалівка Уманського повіту маєток Русалівські Чагарі. Займаючись господарськими справами, В.Липинський не припиняв публіцистичної діяльності. Він і далі друкувався в газеті “Рада” і був одним із найкращих її публіцистів. У своєму маєтку В.Липинський зібрав багату бібліотеку книг з історії та соціології. Й предметно зайнявся історичними студіями. Принаймні, він вважав, що еліта, котра володіє значними матеріальними засобами, має вкладати їхню частину в культуру. Це він і демонстрував своєю діяльністю.
Дослідники вказують, що в 1908-1909 рр. В.Липинський спілкувався з М.Грушевським й знаходився під його впливом (Гирич І. Архів М.Грушевського як джерело для вивчення діяльності визначних постатей українського руху (М.Грушевський, С.Єфремов, В.Липинський, М.Василенко). Автореф. дис… канд. іст. Наук. - К., 1995. - С.16). Звісно, не варто заперечувати у даному випадку впливів М.Грушевського, але й не варто їх перебільшувати. В.Липинський хоча й співробітничав із цим видатним істориком, але йшов своєю дорогою. Про це однозначно свідчить і вибір ним тем дослідження, і своєрідність інтерпретації подій.
На початку 10-их років, господарюючи в Русалівських Чагарях, В.Липинський водночас інтенсивно займався історичними студіями. Їхнім результатом стала підготовка й видання об’ємної наукових робіт та історичних документів під назвою “Z dziej?w Ukrainy” (З історії України). Вийшла вона в 1912 р. Це видання було здійснене за підтримки “українських поляків”, зокрема, Йосипа Юркевича, Франтішки Вольської і Людвіка Седлецького. Перший з них був лікарем, членом Старої громади, співпрацював у “Раді”, “Літературно-науковому віснику”, “Селі” та інших українських часописах. Франтішка Вольська виступала як громадська діячка. У 1917 р. в Києві вона виступила ініціатором створення громади українців-католиків. Доволі оригінальною особистістю був Л.Седлецький. Незважаючи на польське походження, вважав себе українцем. Навіть своїх дітей стриг “під оселедця” (В.Шевчук. Вячеслав Липинський - історик, політик та мислитель // Сучасність. - 1992. - №6. - С.89-90).
Книга “З історії України” вишла з посвятою провідним “хлопоманам” 60-их років Володимиру Антоновичу, Пауліну Свєнціцькому й Тадею Рильському. Показовим також є початок книги, де вміщений некролог Йосипа Юркевича - близького приятеля Т.Рильського. Названі “хлопомани”, будучи польського шляхетського походження, відійшли від свого середовища й стали діячами українського національного руху. Вони відіграли важливу роль в організації київської Старої громади та інших громад в містах України, які виступали українськими національними інституціями. Липинський даною присвятою до книги “З історії України” хотів продемонструвати зв’язок між двома поколіннями “українців польської культури”. “Беремо…, - писав він у передмові до даної книги, - зі святої для нас науки тих “хлопоманів” те, що в них було істотне і незмінне. Приймаємо їхнє гасло повернення до свого народу, яке так виразно сформулював і огромом праці для української науки ствердив Володимир Антонович. Дідичимо їхню ідею сповнення своїх обов’язків щодо люду українського, яку, відповідно до сучасних умов, впроваджував у чинах цілого свого сільського життя Тадей Рильський. Хочемо, як вони, іти рука в руку із представниками того люду, “від якого себе відділити не можемо”, кажучи визначенням глибокої віри Пауліна Свєнціцького. І прагнемо, зрештою, аби їхній незламний характер і неугинна воля світили для нас прикладом. Щоб не вигасли серед синів шляхетських традиції офірної боротьби за Україну, передані поколінню нашому через попередників наших, борців української ідеї” (Z dziej?w Ukrainy. - Krak?w, 1912. - S. УІІІ-ІХ). Також серед піонерів українського відродження В.Липинський називає Еразма Ізопольського, який у 1858 р. надрукував «Думу з дум українську», де проводилась ідея повернення полонізованої шляхти до своїх українських коренів.
Але між поколінням “хлопоманів” та В.Липинським й близькими до нього “поляками української культури” були певні відмінності. На деякі з них, власне, й звертав увагу В.Липинський у передмові книги “З історії України” “…в громадській настанові цих двох поколінь, - справедливо зазначав І.Лисяк-Рудницький, - були і поважні різниці. Світогляд “хлопоманів” мав народницьку основу: свій поворот до українства вони розуміли як служіння соціяльним інтересам простолюддя, сполучене з відривом від традицій шляхетського стану, що з нього вони вийшли. Іншою була концепція Липинського. Він хотів, щоб шляхетська верства стала українською в політичній свідомості, без деклясації, без утрати свого корпоративного існування. Він вірив, що лицарською службою українському національному ідеалові шляхетство зможе окупити своє право громадянства на рідній землі. У свою чергу досвід і культура, притаманна старій шляхті, спричиняться до збагачення і скріплення молодої української провідної верстви” (Лисяк-Рудницький І. Вячеслав Липинський // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. - К., 1994. - Т.2. - С.132).
Показово також, що “хлопомани” старшого покоління відмовлялися від римо-католицького віровизнання й переходили на православ’я. Робили це вони, правда, не з ідейних міркувань, оскільки в релігійних та конфесійних питаннях, здебільшого, виявляли байдужість, а то й скептицизм. Таким кроком вони намагалися продемонструвати своє “злиття” з народом. Натомість, В.Липинський та його соратники не відмовлялися від католицького віровизнання, тим самим демонструючи свідомо чи несвідомо певний аристократизм і польськість. Більше того, із пізніших праць В.Липинського випливає, що він високо цінував католицизм як “дисципліновану релігію” і навіть ставив її за приклад для православних.
Події Першої світової війни, а також революційні події 1917-1920 рр. значно вплинули на долю В.Липинського, у якійсь мірі змінили його погляди та інтереси. Улітку 1914 р. його мобілізували до війська – 4-го драгунського Катеринославського полку, що входив до 6-го корпусу 2-ї армії генерала Самсонова. На початку війни В.Липинський брав участь у східнопруському наступі Самсонова, який закінчився важкою поразкою російської армії. У цей час у В.Липинського загострився туберкульоз, яким він хворів раніше. Його перевели до резерву. У 1915-1917 рр. він у складі кавалерійських частин перебував у Дубні, Острозі, а далі – в Полтаві, де його й застала Лютнева революція.
В.Липинський починає активно займатися громадською й політичною діяльністю. У Полтаві очолив Військову Раду – українську військову організацію. Разом із Ф.Лизогубом, М.Міхновським, С.Шереметом стояв біля витоків Української демократичної хліборобської партії (УДХП), яка утворилася в червні 1917 р. Дана організація мала на меті згуртувати заможних хліборобів та виражати їхні інтереси. Саме В.Липинський виступив провідним ідеологом партії. Ним була написана партійна програма (Нарис програми Української демократично-хліборобської партії // Українські політичні партії кінця ХІХ – початку ХХ ст.. Програмові і довідкові матеріали. – К., 1993. – С.130-142). У ній обґрунтовувалася ідея необхідності національного суверенітету України. У даному випадку В.Липинський та його соратники по партії виявилися радикальнішими за провідних діячів українського національного руху М.Грушевського, В.Винниченка та інших представників Центральної Ради, які в той час ставили лише питання про широку автономію України. Тут варто мати на увазі, що одним із ініціаторів створення УДХП був В.Міхновський, який ще в 1900 р. у промові «Самостійна Україна», яка була опублікована, чи не вперше поставив питання необхідності існування самостійної Української держави, обґрунтувавши це з правової точки зору.
У програмі УДХП суверенна Україна уявлялася в формі демократичної республіки із виборним Сеймом та президентом, повноваження яких мали би визначити Установчі збори. Тобто бачимо, що в даному випадку В.Липинський не виступав проти демократичних процедур, різким критиком яких він з часом став. Очевидно, це була данина тодішній «моді на демократію».
Однак у програмі вже було ряд положень, котрі можна розглядати як зародки майбутньої «хліборобської ідеології» В.Липинського. Зокрема, одним із центральних пунктів програми була думка про різні інтереси міста й села, а також про необхідність відродження хліборобської верстви. В певному сенсі ми бачимо тут протиставлення села й міста. У певному сенсі В.Липинський та його соратники виступали продовжувачами тих тенденцій, які давали про себе чітко знати з кінця ХУІІІ ст. Наприклад, уже в Г.Сковороди бачимо протиставлення місту «життя серед природи», у Т.Шевченка цивілізованості протиставляється ідеалізований хутір, ще більш чітке і навіть теоретично обґрунтоване протиставлення хутора й міста зустрічаємо в П.Куліша.
УДХП не стала помітною політичною силою. У партії не було серйозної соціальної бази. Представники заможної землеробської верстви як Лівобережної, так і Правобережної України в своїй переважній більшості не ідентифікували себе як українці. Вони не пов`язували себе з українським національним рухом. Тим більше їх лякали радикальні гасла самостійної України, що їх висувала УДХП.
В.Липинський мав бажання українізувати свій кавалерійський корпус у Полтаві. Проте його особа в діячів Центральної Ради викликала підозри. І йому не дозволили цього зробити.

ІСТОРИК

В.Липинського передусім сприймають як історика. Звісно, не варто заперечувати його внесок у історичну науку. Однак, про уже велася мова вище, ні в гімназії, ні початково на університетських студіях В.Липинський не цікавився чи мало цікавився історією. Лише участь в українському національному русі, ідеологія якого мала сильно виражений історичний аспект, призвела до його зацікавлення історією. Тому на завершальному етапі університетських студій він зайнявся історією і почав її предметно вивчати.
Проте в його особі не варто вбачати рафінованого вченого, який (наскільки це можливо) прагне об’єктивної істини. У ряді робіт він інтерпретує історію як легенду, корисну в процесі націотворення. При цьому зазначає: “Легенда не брехня. Легенда - це сильне хотіння, що бере образ укоханої минувшини для творення будуччини. Але це не перебріхування минувшини, щоб допінгувати своє кволе хотіння” (Липинський В. Хам і Яфет // Сучасність, - 1992. - №6. - С.64).
Приблизно із 1908 р. В.Липинський розпочинає займатися історичними науковими дослідженнями. Цікавою є їхня тематика. Уже перші історичні роботи показали, що його цікавлять не народні маси, а представники аристократії.
Однією з перших історичних розвідок В.Липинського стала робота «Данило Братковський», опублікована в львівському «Літературно-науковому віснику» в 1909 р. Цілком зрозумілим є інтерес В.Липинського до цієї постаті. Д.Братковський, як і В.Липинський, належав до шляхтичів та знаходився на перетині польської й української культур. У 1697 р. він випустив у Кракові віршовану книгу польською мовою «Світ, розглянутий по частинах». Незважаючи на шляхетське походження, в особі Д.Братковського можна побачити такого собі «хлопомана» кінця ХУІІ – початку ХУІІІ ст. Він, на відміну від багатьох тодішніх полонізованих шляхтичів Волині, продовжував триматися «хлопської віри» - православ`я. Навіть був членом православного Луцького Хрестовоздвиженського братства. У 1702 р. він підтримав козацьке повстання під проводом Семена Палія, за що був страчений на ринку в Луцьку поляками.
Ймовірно, В.Липинський в особі Д.Братковського «побачив себе», принаймні близьку для себе людину. До того ж Д.Братковський, як і В.Липинський, був волинянином. Тому це могло стати ще одним стимулом для дослідника.
Волинська проблематика простежується і в інших ранніх дослідженнях В.Липинського – розвідках, опублікованих у «Записках Наукового Товариства імені Шевченка», «Генерал артилерії Великого Князівства Руського. З архіву Немиричів» (Т.87, 1909) та «Аріанський соймик в Киселині на Волині в маю 1638 року. Причинок до історії аріанства на Україні» (Т.96, 1910).
У цих розвідках мова йде про діяльність на українських землях соцініан – радикально-реформаційної течії, яка сформувалася в Речі Посполитій у кінці ХУІ ст. Чи не найбільше поширення соцініанство мало поширення на Волині. А з кінця 30-их рр. ХУІІ ст. майже на двадцять років саме цей край став основним осередком соцініанського руху. Власне, на ці моменти й звертає увагу В.Липинський у роботі «Аріанський соймик в Киселині…»
Соцініанство (чи як іменували його противники – аріанство) об`єднувало переважно шляхтичів. При чому значний відсоток серед них становили українці. Це, здебільшого, були достатньо освічені люди. У плані релігійному вони відстоювали тезу, що віра повинна узгоджуватися зі «здоровим людським розумом», а істинне християнство має виражатися у високоетичній поведінці.
Концентрація уваги на етичних проблемах вела соцініан до того, що в плані соціальному вони виявилися в опозиції до існуючих феодальних порядків. Зокрема, в їхньому середовищі звучали заклики до гуманного відношення до селян, навіть пропонувалося ліквідувати кріпосну залежність. У цьому сенсі вони ніби теж були «хлопоманами».
Також можна знайти цікаві моменти щодо співпраці соцініан з православними українцями. Це ми бачимо на прикладі діяльності Юрія Немирича, особою якого теж цікавився В.Липинський. Це був заможний український магнат, який отримав чудову західноєвропейську освіту. Під час Хмельниччини він спочатку воював проти козаків, але згодом перейшов на їхній бік, прийняв православ`я і займав високе становище в гетьманській державі за часів Івана Виговського. Вважається, що саме він був автором проекту Гадяцького договору, за умовами якого створювалася конфедерація з Польського королівства, Великого князівства Литовського й Великого князівства Руського (власне, України).
Доля Д.Братковського, Ю.Немирича, діяльність соцініан ніби підтверджували думку В.Липинського, згідно з якою шляхта на Українських землях часто виступала разом із простолюдом і виконувала важливу роль у організації суспільно-політичного життя. Ця думка обґрунтовувалася ним у польсько мовній брошурі «Шляхта на Україні», що вийшла в 1909 р.
Інтерес до історії української аристократії особливо продемонструвала збірка В.Липинського “З історії України”. Це об’ємна книга, яка мала 669 сторінок великого формату, багато ілюстрована й розкішно видана. Те, що вона носила ідеологічне спрямування, В.Липинський не збирався приховувати. Уже в передмові він вказував, що його цікавить національне усвідомлення української аристократії. “Покоління наше, - писав він, - живе в часі відродження народів, які, втративши самостійний устрій політичний у тяжкій боротьбі, залишилися на певний час затриманими в нормальній розвитку, через сильніші держави в значній мірі засимільовані і через чужі культури чужих народів здебільшого в своїх так званих вищих колах покинуті. Збудився тепер до нового життя і наш народ український. Безповоротно минули для нас нарешті часи сну, в минуле відходять тяжкі хвилі занепаду та безвладдя. Гасло життя пройшло по широкій землі нашій від краю і до краю. І озвалися знову всі комірки, всі складові частини нашого народного організму. Чи на узбіччі маємо лишитися тільки ми - кров з крові і кість з кості українського народу - його частина нероздільна, яку колись відірвала від свого батьківського пня Польська держава, позначаючи нас пізніше відомою плямою відступності: мовою інших і культурою чужих? Чи тільки ми одні маємо лишатися для величезного дерева народу нашого тією однією мертвою гілкою, струпілою, яку вже оживити і відродити годі? Однак і ми маємо право на життя” (У). Отже, в той час В.Липинський вважав, що аристократія на українських землях, яка вважає себе польською, насправді є українською. Просто в силу певних обставин Польща зуміла відірвати її від свого національного коріння. Пізніше В.Липинський дещо змінить своє уявлення про аристократію. Але це відбудеться шляхом певної еволюції його соціологічних поглядів. Тепер же він вів мову про необхідність повернення аристократії до своїх українських коренів, а також їхньої “справжньої” національної ідентифікації.
У книзі були вміщені як історичні розвідки, так і оригінальні документи. На початку давалася робота М.Грушевського «Українська шляхта на переломі ХУІ-ХУІІ ст.» Далі йшла стаття самого В.Липинського «Назви «Русь» і «Україна» та їхнє історичне значення», передрук статті польського історика Кароля Шайного «Як Русь польщилася». Після вказаних розвідок йшла добірка документів «Луна минулого». Ці документи стосувалися діяльності шляхти на українських землях в ХУІ-ХУІІ ст. й мали на меті продемонструвати її проукраїнську орієнтацію. Показовим серед цих документів є виступ заможного магната Яна Щасного Гербу та в обороні Русі. Після «Луни минулого» йшла підбірка історичних дум та пісень під назвою «Недоспівана пісня».
Вказані історичні розвідки, а також збірки документів ніби були вступом до монографічних досліджень В.Липинського, вміщених у книзі. Вони мали на меті показати, що, незважаючи на полонізацію української шляхти, вона продовжувала зберігати свій український патріотизм. І він знайшов вияв під час Хмельниччини.
Основна частина «З історії України» присвячена саме Хмельниччині. Це – монографія «Станіслав-Михайло Кричевський. З історії боротьби шляхти української в повстанських шеренгах під проводом Богдана Хмельницького», яка мала додаток у вигляді підбірки документів. Монографія (це вже видно з її назви) була присвячена одному із сподвижників Б.Хмельницького С.-М.Кричевському. Останній, як відомо, походив із шляхетського середовища. І саме на цьому моменті концентрував увагу В.Липинський.
У першій частині праці автор подає загальне тло подій. Далі йдеться про рід Кричевських та їхню полонізацію. На фоні подій 1647-1649 рр. В.Липинський простежує долю С.Кричевського до його переходу на бік повстанців. Показує, як він став одним із головних військових діячів Хмельниччини, її героєм і однією з численних жертв.
Особа С.Кричевського, як, до речі, Д.Братковського й Ю.Немирича, непогано підтверджувала тезу В.Липинського про конструктивну роль полонізованої шляхти в українській історії. Водночас у цій монографії дається висока оцінка діяльності Б.Хмельницького. Про нього історик пише, що то був «чоловік… надзвичайних вимірів» (151). Так само високо оцінював В.Липинський і повстання під проводом Б.Хмельницького. Він вважав, що його успіх був забезпечений широкою участю в ньому різних верств українського народу, в т.ч. й шляхти.
Своєрідним продовженням цієї роботи стало ще одне монографічне дослідження «Дві хвилі з історії пореволюційної України». Пізніше вона була доопрацьована, перекладена українською мовою й вийшла в 1920 р. під назвою «Україна на переломі». У цій монографії дослідник не лише звертав увагу на роль шляхти в повстанні під проводом Хмельницького, а й навіть намагався довести, що саме шляхта виступала чи не єдиною в Україні державотворчою силою, яка «одинокий тоді до державної творчості здатний український клас». Неуспіх же повстання під проводом Б.Хмельницького, яке в кінцевому результаті привело до Руїни, В.Липинський пояснював слабкістю української шляхти.
Після названих двох монографій йде низка невеликих за об`ємом матеріалів, які виступають своєрідним завершенням збірки. Зокрема, подано кілька документів з часів Руїни та кільтка віршів Лазаря Барановича. Завершує книгу добірка матеріалів про Івана Мазепу; його вірш-дума, розвідка В.Липинського про портрет І.Мазепи, стаття М.Грушевського «Союз шведсько-український в році 1708», текст промови С.Зорки на похованні Б.Хмельницького, вміщений у літописі Самійла Величка, розвідка В.Липинського про Пилипа Орлика, його конституцію та інших мазепинців. Як І.Мазепу, так і П.Орлика В.Липинський оцінює дуже позитивно. Про першого з них пише, що той зробив чимало для розвитку української культури (634). П.Орлика ж оцінює як одного з найжертовніших і найкращих синів України (665).
Праця «З історії України» - це історія української шляхти з кінця ХУІ ст. й до початку ХУІІІ ст. Кульмінацією книги є Хмельниччина. Останню він розглядав як історію творення української державності. Уже в пізнішій праці «Листи до братів-хліборобів» В.Липинський намагався представити Б.Хмельницького як такого собі реалізатора ідеї класократичної монархії. Саме ж повстання під проводом Б.Хмельницького трактувалося В.Липинським як початок творення «ідеальної» класократичної держави, де існує гармонійна взаємодія класів і де на чолі держави стоїть «справедливий» і рівновіддалений від різних класових інтересів монарх.
Однак неупереджений розгляд історичних документів показує зовсім іншу картину. Сумнівно, що Б.Хмельницький на початку повстання мав якусь чітку політичну програму. Саме ж постання реально вело до руйнації існуючого на українських землях державного ладу та анархії суспільно-політичного життя. Ця анархія особливо дала про себе знати в часи Руїни. Так само не варто говорити про велике значення шляхти в повстанні під проводом Б.Хмельницького. Звісно, певна частина українських шляхтичів, у силу різних обставин, приєдналися до козацької армії. Проте не можна говорити, що вони тут відігравали провідну роль. До того ж більшість української шляхти все таки залишалася на боці Речі Посполитої. Чи усвідомлював це все В.Липинський, не беремося судити. Певно, він не міг не помічати невідповідності своєї концепції багатьом історичним даним.
Проте в даному випадку йшлося не стільки про історичну правду, скільки про творення історичної легенди, яка б надихала українців на державотворчу діяльність. Такою легендою могла б стати відповідним чином інтерпретована історія Хмельниччина. Передусім через те, що на той час в свідомості багатьох українців існував позитивний міф Хмельниччини. Також варто мати на увазі, що Хмельниччина, привівши до руйнації існуючих державно-політичних відносин в Україні, водночас поклала початок творення специфічної української державності. І хоча ця держава насправді була далекою від моделі класократичної монархії, про яку вів мову В.Липинський, все ж вона виявилася на певний період життєздатною й відіграла важливу роль у оформленні української національної свідомості ранньомодерного часу.
Якщо розібратися, то у В.Липинського і не було якогось вибору. Творячи державотворчу легенду, вибудувану на відповідній інтерпретації історичного минулого, він змушений був спиратися на існуючі стереотипи. На початковому етапі своїх історичних студій він спробував знайти в історичному минулому України такий матеріал, який би більше відповідав його уявленням про роль провідної (шляхетської) верстви в державотворчих процесах в Україні. Звідси його намагання звернутися до історії соцініанства, а також до фігури Д.Братковського. Проте ні Д.Братковський, ні тим більше соцініани не могли стати для В.Липинського тим матеріалом, із якого можна було би витворити державотворчу легенду для українців. Таку легенду найкраще можна було витворити з історії Хмельниччини. Що, власне, В.Липинський і зробив.

Політолог

Д.Чижевський, один із найвидатніших українських мислителів ХХ ст., у своїх роботах із історії української філософської думки спеціально звернув увагу на В.Липинського як на філософа. До речі, Д.Чижевський, який досить добре знав українську суспільно-політичну літературу першої половини ХХ ст., ні Д.Донцова, ні М.Грушевського не вважав філософом.
Передусім він зазначав, що В.Липинський «дає систему філософічно угрунтованої політики». При цьому справедливо зазначає, що «для Липинського політика є виявом вічних, глибоких тенденцій та законів історичного процесу взагалі» (Чижевський Д. В`ячеслав Липинський як філософ історії // Чжевський Д. Філософські твори: У чотирьох томах – К.: Смолоскип, 2005. – Т.2. – С.227). Д.Чижевський навіть вважав, що погляди В.Липинського заслуговують на окреме монографічне дослідження. «…основні поняття філософії історії та основні предпосилки думання Липиського, - цілком справедливо зазначав він, - в багатьох точках оригінальні і своєрідні. Цю оригінальність думок Липинського часто не помічають, бо він вживає для їх означення слів та термінів звичайних і широко розповсюджених. Але як тільки ми переходимо від слів до думок, то уся глибока своєрідність філософії історії В.Липинського майже в усіх точках його конструкцій виступає перед нами у ввесь зріст» (Там само. – С.228).
Одним із центральних понять у політологічній теорії В.Липинського є поняття «нації». До нього він неодноразово звертається, давав йому розлогі визначення, говорив про етапи розвитку нації.
Поряд із нацією, мислитель вів мову про людство загалом, використовуючи тут термін цивілізація. Власне, на його думку, цивілізація починається з того часу, коли людина перестала бути природною істотою, почала використовувати певні знаряддя як для зміни природи, так і суспільної організації. Його загальний погляд на цивілізацію полягав у тому, що вона поступово, прогресивно розвивається. Прогрес виявляється в удосконаленні впливу людини на природу, більш вмілому перетворенні її, що, в свою чергу, пов’язане з подоланням лінивства людини. “Вся людська цивілізація і вся людська культура, - писав він, - зародилась і розвивалась по лінії боротьби з первородним гріхом людства - його лінивством та інертністю - по лінії найбільшого опору. В протилежність до звіря, який примінює себе до природи, який в боротьбі за своє істнування тільки обороняється, уступає, пристосовується до свого ворога - людина ж підчиняє собі природу, вона наступає, поборює ворога, творить вічне зусилля, присстосовує природу до себе”.
Все це, пов’язано з удосконаленням техніки й моралі. На думку мислителя, певному ступеню розвитку техніки має відповідати адекватний ступінь розвитку моралі. При цьому як поняття техніки, так і поняття моралі трактуються дуже широко. Техніка - це різні засоби впливу людини на навколишній світ, передусім на природу. Мораль - правила, з допомогою яких люди організовують своє суспільне життя.
Однак поряд із прогресивістським поглядом на розвиток “всього” людства, В.Липинський вів мову про циклічність розвитку організмів, з яких складається це людство. Такими оргінізмами виступають нації. Вони розглядаються ним як своєрідні живі організми. “Нації, - пише мислитель, - як вчить історія, не вічні. Вони мають свій початок, період довшого або коротшого життя, і свою смерть”. Тривалість життя націй залежить “од їх громадської моралі, од їх гігієни національного життя”. Фактично нація для В.Липинського поняття універсальне й в певному сенсі позаісторичне. Нації існували завжди, відразу як тільки людина перестала бути природною істотою, “злізла з дерева”. Нація - це організоване суспільне життя, де активна меншість організовує пасивну, “ліниву” більшість. В.Липинський велику увагу приділяє саме цій «активній меншості». Її він також іменує аристократією, елітою. Але це не родова аристократія, яка успадковує своє право на управління. Це кращі, найбільш енергійні та найбільш вмілі люди, які до того ж мають певаний «ідеалізм». Тут мимоволі напрошується певна паралель до відомої теорії Льва Гумільова про творення етносів пасіонаріями. Інша річ, зщо В.Липинський виклав свої погляди набагато раніше Л.Гумільова.
В.Липинський також говорив про три форми “громадської моралі” й “методів організації нації”, які циклічно змінюються. Це - класократія, демократія, охлократія. Тут не можна не помітити певних паралелей із поглядами Аристотеля, який теж говорить про дещо подібну “тричленну” циклічну змінюваність полісів (державних організмів). До речі, для В.Лининського поняття нації та держави тісно взаємозв’язані й фактично є супутніми. Він навіть ототожнював поняття нації з питанням держави. Малося на увазі те, що для нормального функціонування нації повинна існувати відповідна організація суспільного життя (держава). Також у В.Липинського можна зустріти думки, що держава передує нації (“завжди спочатку буває держава, а потім нація”). На його думку, без держави нація не може сформуватися й водночас існування нації вимагає державного життя.
Класократія, демократія, охлократія трактуються як поняття універсальні й позачасові. Класократія - це “ідеальний”, найкращий устрій суспільної організації, який мислитель характеризує наступним чином: “…поділ на продукуючі класи; спільна їм всім одна віра в непорушні Божеські закони; одна громадська мораль, випливаюча з закону труда; твердими законами громадської моралі обмежена і послухом авторітетам спаяна сильна організація класової аристократії - велика восприїмчивість на творчий порив серед пасивних мас - в результаті високий моральний авторітет аристократії, висока техніка, висока духовна культура і високі ритмічні иа органічні форми громадського життя цілої нації”. Прикладом класократичної держави в минулому В.Липинський вважає Англію й сподівається, що таку державу вдасться побудувати в Україні. Тим більше, на його думку, українці вже організовувалися в таку державу (за часів Хмельниччини) і класократизм ніби притаманний українцям.
У даному випадку варто зробити певні пояснення. Для В.Лининського поділ нації на класи є безперечною цінністю. Кожний клас має виконувати свою функцію, взаємодіючи з іншими класами й тим самим забезпечуючи кращі умови для існування нації загалом. Водночас сильна нація, на його думку, має мати “одну віру”. Саме ця віра є важливим чинником національної консолідації.
Ще одним чинником національної консолідації є наявність арбітра, «верховного судії», який би стояв над класами, узгоджував їхні інтереси і мирив їх. На думку В.Липинського, з цією роллю найкраще би справився дідичний, спадковий монарх. Цьому моменту мислитель приділяв дуже багато уваги, що, зокрема, було викликано його політичною позицією й підтримкою ним гетьмана П.Скоропадського. Не дивно, що за В.Липинським закріпитвся ярлик монархіста. Тим більше, що він сам себе іменував монархістом.
І все ж не варто перебільшувати монархізм В.Липинського. Власне, це не зовсім той «класичний» монархізм, який існує в нашій державі. Монархія для мислителя не самоціль, а лише один із елементів класократичної держави. До того ж елемент, який може набирати різних форм.
Класократія В.Липинського – це аж ніяк не авторитарна, а тим більше не тоталітрана держава. Судячи з його робіт, можна зрозуміти, що в цій державі мають існувати представницькі органи, де би були репрезентовані інтереси кожного класу.