Для Степана Дністряна Тернопільщина стала золотою серединою

Кажуть, якісний той сервіс, якого не помітно. Так і результати роботи санепідемслужби помітні не одразу, однак за цим стоїть відповідальна та клопітка робота десятків людей. Ось уже понад 30 років керівник цієї структури Степан Дністрян проживає на Тернопільщині. Тут у нього багато друзів, тисячі знайомих, однак кожної ночі йому сняться рідні Карпати. Степан Семенович розпочинав свій кар’єрний шлях зі звичайного лікаря у одному з районів області. Однак за кілька років наполегливість та відповідальність допомогли йому просунутись по службовій драбині на самісінький вершечок. Вперше спогадами та планами на майбутнє Степан Дністрян поділився з читачами «Номер один».

– Степане Семеновичу, як пройшли Ваші дитячі роки?

– Я народився у чарівному куточку Карпат, який називається Бойківщина. Центр Бойківщини знаходиться у моєму рідному районі в Львівській області, де я народився. У нас в сім'ї було троє дітей. Батько був простим робітником. Роз’їжджав з нафтогеологорозвідкою. Мама займалася господаркою та виховувала дітей. В селі діти пізнають роботу змалечку. Треба було все роботи: і картоплю копати, і корову пасти, і косити. Тільки доріс до коси й одразу довелось ці роботи виконувати. Але я не жалію про це: у житті все потрібно вміти робити. Закінчивши школу, пішов у військо. Після повернення додому вирішив вступити в медичний інститут. Колись були санітарно-гігієнічні факультети. На них перевага надавалася дітям з села. Сюди я й планував вступити. Коли повернувся з війська, пішов на роботу. Кілька місяців працював на нафтопромислі на буровій. Це була дуже важка робота: нічні зміни, і холод, і бруд, тому, здається, на світі немає такої роботи, якої б я не міг робити. Водночас потрібно було вчитися. Брав з собою підручники, і коли хлопці після роботи збиралися на танці, я сідав за книжки. Довелось доганяти науку, тому що в селі, безперечно, не такі знання, як в місті. Там діти мають багато роботи і не можуть багато часу приділяти навчанню.

– Ідея піти у медицину належить Вам?

– Так. У мене часто хворіла мама, і мені дуже хотілося їй допомогти. Про те, що буду вступати в інститут, не казав ні батькові, ні матері. Взяв на роботі відпустку та поїхав у Львів. Здав екзамени, мене зарахували і я приїхав з викликом додому. Мама, проста сільська жінка, не повірила у те, що я став студентом медичного інституту. Каже: «Навіщо ти мене обманюєш, якісь папірці показуєш?» По сусідству жила моя вчителька, яка навчала мене у початковій школі. До того ж, була кумою моїх батьків. Вона прийшла і каже: «Куме, ставте могорич, Степан поступив! У нашому селі ще жоден чоловік в інститут не поступав». Потім приїхав батько і мама розповіла йому про те, що буду навчатися. Він теж не вірив. Довго роздивлявся виклик, читав, а потім запитав: «Чому ти ні з ким не порадився? Вчитися дуже важко. До того ж, треба заробляти на харчування, одяг. У нас не завжди буде можливість тобі допомогти: мама хвора, я сам працюю. Як ти думаєш вчитися?» Чесно кажучи, я й сам не знав, як далі буде. Однак якось давав собі раду. Тоді мене врятували будівельні загони, в яких я працював після кожного курсу. Достроково здавав сесію і на ціле літо їхав на роботу. Ми були на Забайкаллі, в Читі, Казахстані. А після завершення інституту їздив у Магадан. Після третього курсу я мав право працювати лікарем і їздив з бригадами, в яких було по 40 людей. Коли треба було, лікував, а решта часу копали, прокладали кабелі, будували мости. За тодішніми мірками ми заробляли великі гроші. У Магадані ми отримували по 2500 рублів, коли в Україні середня зарплата була близько 100 рублів.

– Як Ви потрапили на Тернопілля?

– На час закінчення Львівського медичного державного інституту у мене уже були дружина та син. Оскільки я був старостою групи, мені дали можливість вибрати місце роботи. Можна було поїхати в Крим чи в Центральну Україну, але ми з дружиною вибрали Тернопілля. Справа в тому, що вона – з Житомирської області, а мої батьки – з Львівської. Від Тернопільщини до Карпат – 350 км. Така ж відстань була до батьківщини дружини. Так, Тернопілля стало золотою серединою. Спершу я отримав направлення в Бучач. Там я два роки працював лікарем з гігієни харчування. Після цього так доля розпорядилася, що я став головним санітарним лікарем Бучацького району і працював на цій посаді дев’ять років. Бучач – це моя друга маленька Батьківщина, адже тут пройшли мої молоді роки. З цим місцем у мене пов’язано багато спогадів. Там народилася моя донька. Сталось так, що в Тернополі запланували збудувати дезінфекційну станцію. Колишній міський голова Тернополя Анатолій Кучеренко запропонував мені організувати цю роботу. Практично я її виконав. Шість років очолював колектив цієї станції, їздив у Ростов й отримав надзвичайно дорогий проект на будівництво. Отримали гроші на його реалізацію, але через розпад Радянського Союзу довести справу до кінця не вдалося. Однак я не шкодую про цей досвід, адже пізнав ще один підрозділ у профілактичній медицині. Після дезінфекційної станції я став головним санітарним лікарем Тернополя. Згодом очолив обласну санепідслужбу. Ось уже 14 років обіймаю посаду головного санітарного лікаря області. Виходить, усі ділянки роботи санепідемслужби я пройшов, тому зараз мені легко розібратись у проблемах кожного напрямку роботи.

– Пам’ятаєте, як заробили перші гроші?

– Перші гроші я заробив після війська на буровій. Зарплата була десь 110 рублів. Це були солідні гроші, тому що коли я прийшов після інституту на роботу, ставка лікаря була 90 рублів.

– Чи вистачало часу на виховання дітей?

– Безперечно, вихованням дітей займалася дружина. Вона педагог і знає, як поводитися з дітьми. Часу на сім’ю завжди не вистачало, але мені дуже приємно, що діти засвоїли батьківську науку: завжди бути добрими, справедливими, чесними та працьовитими. Батько передав мені девіз, що найсмачніший хліб той, що зароблений власними руками. Цього я навчав власних дітей. Щаслива та людина, яка чесно працює і може спокійно спати. Це принцип нашої сім'ї. Батьки мої поховані у Карпатах. Там залишились старенька хата. Довгий час вона пустувала. Зараз син вирішив її відбудувати. Мені дуже приємно, що син виявив таку ініціативу, тому стараюся йому допомогти реанімувати втрачене.

– Ваші діти теж пов’язали своє життя з медициною?

– Син закінчив академію ветеринарної медицини. Зараз в Тернополі працює ветеринарним лікарем. Незважаючи на мою посаду, дочка поїхала заробляти гроші власними руками. Вона уже більше десяти років проживає в Афінах. У Греції ж народилося двоє онуків. Сталось так, що дочці було дуже важко і вона привезла дітей до нас. Ми з дружиною майже шість років виховували їх. Минулого року дочка забрала дітей до себе. Там вони пішли в школу. Ми з дружиною дуже скучаємо за дітьми. Ми настільки звикли до Сашка та Юлі, що не передати словами. Зараз спілкуємось з дітьми і через скайп, і по телефону.

– Також Ви займаєтесь громадською діяльністю…

– Понад дев’ять років я очолюю тернопільське обласне товариство «Бойківщина». Нас на Тернопільщині назбиралося близько сотні вихідців з Бойківщини. Ми відвідуємо усі заходи, присвячені бойкам, які відбуваються на всеукраїнському рівні. Відвідуємо бойківські фестини, конгреси. Близько шести років тому міська влада пішла нам назустріч і виділила приміщення для товариства. У ньому ми зробили бойківську світлицю. Члени товариства привозили сюди ужиткові речі, яким 100-200 років, та вишиванки. Є багато речей з мого рідного села. Цього року ми облаштували ще одну кімнату в стилі старої бойківської хати. Там є старовинні речі: бамбетель, стилізована піч, скрині, куферки. Безперечно, це забирає багато часу, доводиться займатися у вихідні, але це робота для душі.

– Багато років Ви очолюєте численні колективи. Як Вам вдається організовувати роботу такої кількості людей?

– Сільське виховання, робота та обов’язковість – це, мабуть, ті речі, які допомагали мені у роботі. Якщо я ставлю перед собою мету, обов’язково досягну цього. Можливо, якби я очолював іншу галузь, усе склалося б по-іншому, але у роботі служби кінцевий результат – здоров'я людей. Тут повинна бути дисципліна, відповідальність та порядок. Перш ніж спитати з когось, потрібно навести порядок у себе. У нашій роботі доводиться багато спілкуватися з різними людьми, службами та органами, тому повинна бути культура спілкування та ввічливе ставлення. Хотілося б зробити багато, але не завжди є така можливості. Служба фінансується за залишковим принципом. Зараз ми намагаємось зробити кроки на перебудову системи охорони здоров'я, це в основному стосується лікувальних закладів. В усьому світі на профілактику закладається понад 70% коштів, а 30% використовують там, де не змогли попередити захворювання, тобто на лікувальну медицину. В Україні тільки 6% закладається на профілактику. У державі роблять акцент на лікарні, новому обладнанні, медикаментах. Жодна держава не змогла повністю забезпечити цими речами галузь. Думаю, і ми не зможемо цього зробити. Треба попереджувати захворювання.

– За останній рік санепідемслужба помітно оновилася. Ціле літо на території установи тривав ремонт. Попереду ще більше планів…

– Цього року вдалося відремонтувати основний корпус. Завершено зовнішні роботи та на закінченні внутрішні ремонти. Замінили в корпусі вікна та двері. Наступного року плануємо відремонтувати другий корпус. Там проведено підготовчі роботи: замінили вікна, двері, ринви. Чекаємо весни і також будемо робити зовнішній ремонт. Крім того, плануємо будувати лабораторію по контролю за використанням генетично модифікованих організмів. На сьогодні жодна служба такої лабораторії не має, тому неможливо перевірити, що споживають наші громадяни. Проект уже готовий. Зараз він проходить експертизу. Лабораторію будуватимемо методом народної будови. Зараз активно ведуться роботи щодо будівництва лабораторії, яка фінансуватиметься американською стороною. До зими, сподіваємось, проект буде виконаний, тому на наступний рік ця лабораторія повинна у нас бути. Вартість проекту – більше п’яти мільйонів. 50 одиниць найсучаснішого обладнання, підготовка кадрів та перших три роки фінансування лабораторії надає американська сторона. Зараз нам виділили новесенький автомобіль Mitsubishі для обслуговування лабораторії, тому є надія, що скоро буде й сама лабораторія. Якщо заплановане вдасться виконати, то у нас буде найсучасніша профілактична установа в Україні. Злагоджена робота колективу сприяє тому, що наша область є однією з найстабільніших в Україні в епідемічному відношенні. В організованих дитячих колективах та громадському харчуванні в області більше десятка років не було спалахів захворюваності. Показники захворюваності на Тернопільщині у кілька разів нижчі, ніж в середньому по Україні. Однак для того, щоб тримати марку, потрібно дуже відповідально та злагоджено працювати.

Бліц- опитування

– Де любите відпочивати?

– На жаль, не можу дозволити собі усе залишити і поїхати у відпустку. Це мій великий недолік. Раз у рік вдається вирватися з роботи, але вже восени, коли небезпечна в епідемічному платні пора закінчується, з великим задоволенням їжджу у рідні краї, провідую сестру, брата. Люблю їздити на дачу, брати лопату і покопати. Колись городину вирощував, мав теплиці, але зараз, на жаль, не вистачає часу.

– Які ваші улюблені страви?

– Дуже люблю карпатські страви. Пам’ятаю, колись кожної відпустки приїжджав до батьків, допомагав їм по господарству. Коли ввечері приходив до хати, сідали за стіл і мама питала, що ж має приготувати на завтра. Кажу: «Мамо, пам’ятаєте, коли я був малий, Ви готували таку страву…». Її вже десятки років ніхто в селі не варив, каже мама. А зранку прикидаюся, а мама вже приготувала і кличе за стіл. Дуже люблю той хліб, який пекла мама. Скільки я об’їздив, але такого більше ніде не куштував. Загалом у їжі я не вибагливий, що приготувала дружина, те і їм.

– Чи вибагливі Ви в одязі?

– До одягу я вибагливий. Прокидаюся дуже рано і сам прасую собі сорочку та костюм. Для мене це своєрідний ритуал. Сорочки та костюми завжди підбираю собі сам. Люблю галстуки. У мене їх є ціла колекція.

– Де мешкає головний санітарний лікар області?

Живу в Тернополі у звичайній багатоповерхівці. Власного будинку не збудував. Зараз, мабуть, шкодую про це, але раніше не ставив собі це за мету. Більше часу приділяв роботі.

– Яким автомобілем користуєтесь?

– Шість років тому придбав «Волгу», але практично не їжджу на ній. Автомобіль стоїть у гаражі, тому що я зранку до вечора на роботі.

– Яким книгам віддаєте перевагу?

– У мене велика домашня бібліотека. Можливо, зараз вона не така актуальна, але усі книги з неї я перечитав. Ще замолоду в мене з’явилась звичка з кожної зарплати купляти нову книгу. Завжди перед сном щось читаю.

– Чи вважаєте себе щасливою людино?

– Я вважаю себе щасливою людиною, тому що дуже люблю людей. Я задоволений своєю професією. Хоча нашої роботи одразу не видно, але якщо її виконувати скрупульозно та відповідально, то результати будуть помітні, а це головне, бо в наших руках – здоров'я людей. Господь подарував мені чотирьох прекрасних онуків, які роблять мене щасливим.