Короткі історичні відомості населених пунктів Кременецького району

 Короткі історичні відомості населених пунктів Кременецького району

Пізнання історичної минувшини - складова частина виховання свідомого громадянина, патріота своєї Батьківщини. Це пізнання починається із вивчення рідного краю. Людина повинна знати звідки вона походить, яке її коріння, хто її батьки, діди, прадіди.

Кременеччина - одна з перлин України. Багато її природа, цінні пам'ятки археології, культури, історії. Це чи не найкращий об'єкт для формування людської особистості.

Минуле краю надзвичайно багате історичними подіями. Ще в сиву давнину (епоха пізнього палеоліту) тут селилися наші давні предки кроманьйонці. У тогочасних надзвичайно важких природних умовах вони творили свою історію, свою первісну культуру. Тисячу літ тому Кременеччина входила до складу Давньоруської держави, а наші пращури виборювали природне право на свою незалежність, свою державність.

Упродовж кількох віків мешканці краю вели мужню, безприкладну боротьбу проти різних кочових народів, насамперед проти татаро-монгольських, згодом турецько-татарських завойовників. Гордимося тим, що русичі-вої у боротьбі з численними полчищами хана Батия не впали перед грізними завойовниками.

 

БАШУКІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

НОВИЙ ОЛЕКСИНЕЦЬ – центр сільської ради до 16 ст. село мало іншу назву Андрієве. Розташоване село в південно-західній частині району на відстані 48 км від районного центру знаходиться населений пункт на горбистій рівнині, на краю Подільської височини.

 

   У 1954 році сільську раду об’єднали з Башуківською від тоді село входить до складу Башуківської сільської ради.

 

   З 1944-1970 роки  жителями побудовано 130 житлових будинків.

   На початку 60-х через село побудована асфальтна дорога, яка з’єднала міста  Тернопіль і Почаїв. В 1982 р. завершилося будівництво нового клубу, яке велося з 1978 року.

   На початку 80-х побудовано новий Фельдшерсько-акушерський пункт. В 1985 р. збудовано пам’ятник воїнам-односельчанам, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни.

 

   Новоолексинчани глибоко шанують пам’ять воїнів односельчан,які віддали своє життя за  визволення рідної землі від німецько-фашистських загарбників. Меморіальний комплекс, що в центрі села, нагадує молодому поколінню про тих, хто віддав своє життя за світле майбутнє свого народу.

 

    На початку 90-х років побудовано  нову школу, проведено водопровід.

 

 

БАШУКИ – село підпорядковане Башуківській сільській раді. Розташоване від районного центру на 50 км, так  само і від обласного центру. Назва села походить від слова «буки» так як колись територія була покрита  буками. Коли фашисти зайняли Башуки, де Радянські воїни змушені відступати на «Гонтову» де відбулася жорстка битва.

   В 1964 році побудували школу. У 1930 році було створено колгосп ім. «Мічуріна» головою був Лабунець Петро Семенович, житель с.Башуки.

 

На початку сімдесятих років було побудовано клуб, бібліотеку.

 

БІЛОКРИНИЦЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

Білокриниця село Кременецького району Тернопільської області. Розташоване на віддалі 5 км на північ від районного центру. Центр сільської ради.

   Назва села походить від того, що колись воно стояло біля криниці, джерело якої мало біле крейдяне дно. До Білокриниці  приєднано село Велика Андруга та хутір «Хутір».

    Розташоване на березі річки Дядьківська Криниця – притока річки Іква, за 5 км від райцентру.

На півдні та сході оточене Кременецькими горами.

Через село проходить автотраса Доманово – Ковель - Чернівці – Теблече.

       Поблизу Білокриниці виявлено археологічні пам’ятки пізнього палеоліту, мезоліту, лендельської,  черняхівської, давньоруської, комарівсько - тшинецької культур.

Виникнення села Білокриниця відноситься до ІХ – ХІ ст., тобто до періоду заснування міста Кременця. Через село проходив торговельний шлях з Кременеця на Дубно і далі на Волинь, що сприяло його заселенню. Село розділяла  навпіл річка Дядьківська Криниця, притока Ікви. ЇЇ води наповнювали рови, якими згодом був обкопаний Білокриницький замок.

      Перша писемна згадка  - у грамоті князя Свидригайла від 9 травня 1438 року.

Із загарбанням Галичини і Волині литовськими, а потім польськими феодалами з ХІV ст. землі Кременеччини, в т.ч. і Білокриниця належали литовським феодалам та польській шляхті. Феодали – загарбники всіляко визискували місцеве населення, тримали його в темряві і покорі.

У першій половині 16 століття Білокриниця належала до Кременецького замку, була власністю Б. Білокриницького, потім тривалий час нею володіли князі Збаразькі, котрі й заснували тут замок. 1605 року його знищили татари.

Поневільною працею селян князь Андрій Збаразький наприкінці ХVІ ст. побудував у Білокриниці замок. Це укріплення довгий час було центром феодальної експлуатації, осередком всіляких змов і чвар.

В часи польської інтервенції проти Росії (1604-1612 рр.) в Білокриницькому замку формувалися загони польської шляхти, які на чолі з королевичем Владиславом мали виступити в похід на Москву. В 1705 році в цьому замку князь Михайло Вишневецький і княгиня Дульська намовляли Мазепу на зраду цареві Петру І.

  Під час визвольної війни українського народу 1648 – 1654 рр. багато білокриничан влилося в козацький полк Максима Кривоноса і допомагало повстанцям оволодіти Кременецьким замком (1648 рік ).

1705 р.  на хрестинах доньки  Вишневецького побував гетьман І.Мазепа.

1725 року Білокриниця перейшла до князів Радзівілів, від них у 19 столітті – до Чосновських.

 Населення Волині брало участь у гайдамацькому повстанні 1768 р. Білокриничани підтримували загін ватажка гайдамаків Вергуна, який діяв під Кременецем і Шумськом.

Саме Білокриниці почав ці спогади Т.Г. Шевченко, який у жовтні 1846 р. побував на Кременеччині і відвідав село. Тут йому розповідали про гайдамацького ватажка Вергуна, про підземні сховища гайдамаків, що було використано у повісті "Варнак", а також у поемі з однойменною назвою.

За третім поділом Польщі, Волинь відійшла до Росії. Але становище населення не змінилося. Єдиним навчальним закладом у Білокриниці була церковно-приходська школа.

1866 Білокриницький замок  і навколишні землі придбав таємний радник Київського генерал – губернатора О.Воронін. За його заповітом 1892 в замку було відкрито сільськогосподарську і реміснича  школу (сучасний Кременецький лісотехнічний коледж).

Перша світова війна завдала жителям Білокриниці багато лиха. В 1915 – 1916 рр. тут був розташований військовий госпіталь. Більшість населення, яке опинилося у прифронтовій смузі евакуйоване в східні райони України.

 В жовтні 1919 року білокриничани взяли участь у народному повстанні проти польських окупаційних військ, яке спалахнуло на Кременеччині. З великими труднощами білополякам вдалося придушити повстання.

 За ризьким договором 1920 року західноукраїнські землі, в т.ч. і Білокриниця відійшли до панської Польщі. Уряд Польщі встановив жорсткий режим: 12-14 годинний робочий день, низька зарплата, безземелля, численні податки переслідування української мови і літератури, цілковите безправ'я.

В Білокриниці було лише одна початкова школа з польською мовою викладання. Навчання рідною мовою було заборонено, 30% дітей не відвідували навіть початкової школи.

 Після 1939 року в Білокриниці почала працювати сільська Рада. Першим її головою був Антон Антонович Поліщук. В тому ж 1939 році було відкрито сільську бібліотеку, клуб з кіно пересувною апаратурою. Почала працювати семирічна школа.

 

Жахлива німецька окупація тривала з 4 липня 1941 р по 19 березня 1944 року.

В селі Білокриниця закатовано 12 жителів. Боїв в селі не було – німці в паніці відступали, боячись попасти в оточення.

Після окупації відновлює свою роботу семирічна школа, відкрито вечірню школу, почали діяти клуб, бібліотека, медпункт, відкрито лісотехнікум.

Є кам’яна церква Іоанна Богослова (1890). 

 Споруджено пам’ятники :

-         полеглим у німецько – радянській війні воїнам – односельцям (1969)

    В лісотехнічному коледжі працює краєзнавчий музей.

   Діють загальноосвітня школа І- ІІІ ступенів, будинок культури, 4 бібліотеки, 3 ФАПи, відділення зв’язку, амбулаторія загальної практики сімейної медицини, швейна майстерня, 4 магазини, підприємство ТОВ "Кременецьке Молоко".

Село Білокриниця  газифіковане у 2004 році. У цьому ж році проведено розпаювання земель.

Персоналії    

-         поет пісняр С. Байдюк

-         директор ВАТ «Укрфанерпро» П.Горбатюк

-         заслужений працівник культури Г.Балагурчик

-         музикант і композитор О.Шак

-         кобзар В.Жданкін                                                                                                

У селі побували Тарас Шевченко, Леся Українка, Президент України Леонід Кучма.

 

Андруга (Мала Андруга) село Кременецького району Тернопільської області, яке входить до Білокриницької сільської ради. Розташоване на віддалі 3 км від центру сільської ради.

Село розташоване над р. Іква. Поблизу села є поклади торфу.

    Перша згадка про село Андруга –  1545 рік   -  як власність Малого Андрушка (в Описі церков і приходу Волинської губернії, що видавалася у 1890 році Почаївською Лаврою).

В селі була корчма. Першу дерев’яну церкву в с. Андруга збудовано в 1742 році. Вона збирала парафіян до 1910 р. А на її місці збудували церкву, яка існує до сьогодні. Біля церкви, в хатині організували хату – читальню, завідувачем якої на той час став Штука Лаврін Антонович, лише один письменний чоловік на село.

У 1900 році вигнали пани жида із корчми і переобладнали її на школу. І всі діти почали ходити до школи.

За ризьким договором 1920 року західноукраїнські землі, в т.ч. і с. Андруга відійшли до панської Польщі. Жителі села у грудні 1919 року  відмовилися здати зброю польським властям і каральний загін вчинив жорстоку розправу над ними. Уряд Польщі встановив жорсткий режим: 12-14 годинний робочий день, низька зарплата, безземелля, численні податки, переслідування української мови і літератури, цілковите безправ’я.

 Польський поміщик Лобковський використовував дві третини загальної площі землі, що належала селу Мала Андруга.

 У 1939 році було відкрито сільську бібліотеку, кіно з пересувною апаратурою.

Жахлива німецька окупація тривала з 4 липня 1941 р по 19 березня 1944 року.

В селі Андруга розстріляли Тимофія Денисюка, спалили його господарство, а труп кинули у полум’я.

У 1946 році в селі облаштовано бібліотеку, господинею якої стала Денисюк Ганна Олексіївна, почала працювати сільська школа.

 У 1914 році на краю села стояла табличка, на якій був напис  "Волынская губерния Кременецкий уезд, село Малая Андруга": дворов 54; население мужчин 152, женщин 154". А перед Другою світовою війною 1939 року на тому самому місці висіла польська таблиця з написом  - «Севідство  Волинське  повяк Кременець десь Мала Андруга  мешканцев п’ятсот одна особа».

   На околиці села Андруга розташований Малоандрузький ботанічний заказник місцевого значення ( 34,4 га ).

   Є  церква  Св.Луки  (1910 – 1915 р.). 

   Діють сільський клуб, бібліотека, фельдшерсько – акушерський пункт, магазин.

Персоналії

В селі Андруга проживав письменник С. Даушков, який тут написав повість "Було колись" та зібрав близько 250 казок.

 

Веселівка село Кременецького району Тернопільської області, яке входить до Білокриницької сільської ради. Розташоване на віддалі 2 км від центру сільської ради.

До с. Веселівка  приєднано хутір Високий Горб та Дубина.

    На півдні та сході оточене Кременецькими горами.

    Перша згадка про село Веселівка – 16 століття  -  як власність князів Вишневецьких. До 1890 року належала графу Вороніну.

Виявлено залишки древньоруського городища.

Є  церква Різдва Пресвятої Богородиці  (1990). 

Діють сільський клуб, бібліотека, фельдшерсько – акушерський пункт, магазин.

 

Лішня село Кременецького району Тернопільської області, яке входить до Білокриницької сільської ради. Розташоване на віддалі 5 км від центру сільської ради.

   Розташоване за 12 км. від районного центру.

   Перша згадка про село Андруга –  1545 рік   -  згідно з описом Кременецького замку.

У 1651 році під час проходження козацьких військ,  гетьман Богдан Хмельницький зупинявся на відпочинок в маєтку колишнього поміщика Кадлубіцького у великому двохповерховому будинку на околиці села Лішня. Там він вечеряв під  дубом біля джерела, які збереглися по даний час.  По цю подію знайдено записи жителем села Лішня Петруком Федором Петровичем, 1892 р.н. Знайдену Петруком книжечку, в якій було написано про перебування Хмельницького в маєтку Кадлубіцьких, яке знаходилося біля села Курхова, та багато інших цікавих розповідей про козацькі походи знайшов син – Петрук Степан Федорович.

 Село Курхова знаходилося там,  де зараз урочище Діхтярня. Це село зникло у другій половині 17 ст.

Панський будинок було знищено у 1944 році під час воєнних подій.

За ризьким договором 1920 року західноукраїнські землі, в т.ч. і с. Лішня відійшли до панської Польщі.  Робочий день селян Лішні, які працювали на лісорозробках тривав від сходу до заходу.

 У 1939 році в селі Лішня відкрито сільську бібліотеку та клуб з кіно пересувною апаратурою.

Жахлива німецька окупація тривала з 4 липня 1941 р по 19 березня 1944 року.

Використовуючи заболочену місцевість біля села Лішня, фашисти чинили запеклий опір. Під час воєнних дій 1944 року село було спалено.

     На околиці села Лішня  розташована гідрологічна пам’ятка природи місцевого значення – Джерело Святої Анни, яке оголошено об’єктом природно – заповідного фонду . Перебуває під охороною -  як джерело підземних вод, що має водорегулююче, оздоровче, естетичне та історичне значення.

 Біля джерела росте дуб, якому 800 років.   

Діють сільський клуб, бібліотека, фельдшерсько-акушерський пункт, магазин.

Пам’ятники

Пам’ятний знак на честь воїнів ОУН - УПА.

 

Центральний населений пункт – село Білокриниця

 

ВЕЛИКОБЕРЕЖЕЦЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

Великі Бережці

 

Територія  Великобережецької  сільської  ради  розташована в Ікло – Вілійському  природному басейні Малого Полісся на лівому березі річки Ікви.

Рельєф рівнинний, за винятком остонця - Божої гори.

Великобережецька  сільська  рада  розташована  на  території  сіл  Великі  Бережці,  Малі  Бережці,  Іква,  Хотівка.  Населені  пункти  розташовані  у  мальовничому  куточку  Кременеччини. 

Село  Великі  Бережці  розташовані  на  рівнині  над  річкою  Іква  у  підніжжі  Божої  гори. 

Села  Малі  Бережці  і  Іква  розташовані  на  рівнині  над  річкою  Іква,  між  собою  розмежовані  хвойним  лісом. 

Село  Хотівка  розташоване  на  рівнині. 

Територію  населених  пунктів  майже  зі  всіх  сторін  відділяють  невеликі  хвойні  ліси тільки на Божій горі ліс мішаний: ялина, дуб, сосна, граб.

Ґрунти переважно піщані, поблизу Божої  гори - сірі суглинкові, в урочищі «Плесо» - дерновокарбонатні».

  В  основі назви села Бережці  лежить географічний фактор. Очевидно назва пішла від перших  поселень на березі річки.

В середині 18ст. село отримало статус містечка, з цього часу називалось Підбережці (до 20ст.)  Перша документальна згадка про село – 1500 рік.

Магдебурзького права село (містечко) не мало. В часи російської імперії Бережці – центр  Бережецької волості, за панської Польщі – центр  Бережецької  гміни, під час німецької окупації – центр  Бережецького району.

Власники села  пани Бережецькі приймали активну участь в Визвольній війні під проводом Б.Хмельницького. В роки Першої світової війни село було повністю зруйноване.

В роки Визвольних змагань частина жителів села воювала в складі армії УНР.

В 1943 році вояками УПА було здійснено кілька збройних нападів на осідок лянгвірта в Бережцях. В селі народились провідники ОУН Андрій Лобар, Михайло Лукасевич (загинули в роки війни).

19 березня 1944 року село було звільнено від фашистів солдатами Радянської армії.  24 жителі були репресовані органами НКВД. В 1949 році в селі був організований колгосп  ім. Дзержинського.

В 1965 році в селі побудовано пам’ятник полеглим воїнам-односельчанам в роки Другої світової війни та в роки воєнного лихоліття.

В 1987 році встановлено погруддя Л.Українки.

На околиці села знаходиться пам’ятка природи - гора Божа (висота 364м., площа 119 га), а також в здовж берега річки Іква  виявлено 2 неолітичні стоянки первісних людей.

В 1993 році відкрито меморіальну таблицю на будинку в садибі родини О.Неприцького - Грановського.

В 1921 році організовано товариство «Просвіта».

Побут, фольклор, етнографія типові для жителів південної Волині.

Вийшла з друку книга про історію села «Село Великі Бережці. Роки, долі, події…»Автор Петро Гонтарук, обсяг книги 310 сторінок.

 

Історичні  пам’ятники:  Меморіал  «Слави», пам’ятник  загиблим  односельчанам  в  роки  війни,  пам’ятник  Лесі  Українки,  пам’ятник  загиблим  першим  сільським  головам  в  роки  війни с. В.Бережці.

 

Культурні  пам’ятники

Меморіальна таблиця на будинку  садиби родини О.Неприцького - Грановського.

 

Видатні  особистості:  - О.Неприцький - Грановський (1887-1976 р.р.) вчений – ентомолог, поет, писанкар, художник, громадсько-політичний діяч. В 1913 році емігрував в США.

- А.Семенюк (1908 р.н.) - член еміграційного уряду УНР, публіцист, найстаріший член «Просвіти». В 1992 році в складі делегації еміграційного уряду урочисто передали повноваження уряду Президентові України Леонідові Кравчуку.

- В.Олексюк (1931-1981р.р.) - головний архітектор м. Тернополя. Автор проектів будівництва кількох відомих споруд м. Тернополя (Співочого поля).

- О.Олексюк (1947р.н.) - доктор економічних наук, професор дійсний член Української академії економічної кібернетики, завідувач кафедри економіки підприємств Буковинської державної фінансової академії.

 

ВЕЛИКОГОРЯНСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

   У  1986  році  Тернопільською  обласною  радою  було  прийнято  рішення  про  утворення  Великогорянської  сільської  ради  Кременецького  району у  складі  сіл  Велика  Горянка,  Мала  Горянка  і Волиця.

 

   Село  Велика Горянка -  центр  сільської  ради,  розташоване  за  38 км  від  районного  центру,  за  59 км  від  обласного  центру  та  за  16 км  від  м. Почаїв.

   Мальовниче  село  Велика  Горянка  розкинулося  по  обидва  боки  річки  Горинь, що   бере початок  у  сусідньому  селі  Волиця. З'єднавши  свої  води,  несе   їх  у  село  Устечко,  а  далі  впадає  у  Прип'ять  і  до  самого  могутнього  Славутича – Дніпра.

   Село  отримало  назву  від  гір, які  оточують  його  з  півдня  і  південно – західної  сторони.

   Перша  згадка  про  село  занотована  в  1556  році.

   Усе  живе, що  Богом  створене  на  світі,  прагне  до  волі,  бо  вона  є  найціннішим  скарбом.  Та  не  судилося  впродовж  віків  волелюбному  українцеві  вдихнути  на  повні  груди  її  п'янкої  насолоди,  бо  ярмо   поневолення  передавалось  злою  долею  у  спадок,  як  прокляття,  від  покоління  до  покоління. Вершителем  долі  прихильників  віри  християнської  на  нашій  землі  майже  завжди  був  чужинець – завойовник  і  поневолювач.

    Як  переповідають,  далі татари  після  стомленої  битви  в  Малій  Горянці, перейшли  через  село  Велику  Горянку  без  запеклого  бою.

   У  ХVІІІ  ст.,  за  переказами  старожилів  була  збудована  церква,  яка  дістала  назву  Михайлівська. Але  відомостей  про  неї  немає,  лише  згадки  людей  які  передаються  з  покоління  в  покоління. На  даний  час  на  її  місці  і  на  місці  цвинтаря  збудовані  житлові  будинки.

    У  1886  році  була  збудована  дерев'яна  Свято - Воскресенська   церква. Задум  будівництва  набрав  великого  масштабу  і  підтримки. Будівництво  розпочалося  на  верхів'ї  гори  між  селами  Велика  Горянка  і  Мала  Горянка. Почалося  відродження  православної  віри  у  селі,  яка  зазнала  великих  гонінь  за  часів  панування  Польщі. Але  ніякі  гоніння  та  переслідування  не  зламали  православної  віри і  в  даний  час  церква  має   гарний  вигляд.

    Унікальною  спорудою  на  той  час  був  маєток  графа  Фалінського  і  мав  260 га.  Землі. Він  був  побудований  у  фільварковому  стилі  й  милував  око  подорожнього  своєю  красою   та  викликав  співчуття  до  важкої  наймитської  праці  горянців,  адже  потом  і  кров'ю  знедолених  трударів  створювалася  ця  краса.

    Прості  ж  селяни  жили  подалі  від  центру – на  окремих вулицях -  кутках. Особливо  виділялася    густо  заселена  вулиця  Центральна,  що  розтягнулася  по  лівому  березі  річки.  Тут  по  обидва  боки  дороги  стояли  невеликі  хати – мазанки,  покриті, переважно,  соломою і  черепицею,  з  маленькими  віконечками. Біля  хат  тулилися  хлівці – шіпчини,  де  мешканці  тримали  худобу  і  зберігали  на  зиму  пашу  для  неї.

   Лихоліття  Першої  світової  війни,  що  розпочалася  у  1914  році,  не  обминуло  і  Великої  Горянки.  Війна  несла  горе,  пожежі,  злидні  і  смерть  мирному  населенню,  бо  село  стало  прифронтовим. Через  нього  кілька  разів  проходила  лінія  фронту,  коли  почергово  кожна  сторона  була  то  переможницею, то  переможеною.

   За  умовами  Ризького  мирного  договору  (1921 року)  Велика  Горянка,  як  і  вся  Західна  Україна,  відійшла  до  Другої  Речі  Посполитої.

   Станом  на  5  квітня  1939  року  в  селі  була  6-ти  класна  школа,  з  трьома  вчителями  та  польською  мовою  викладання.

   Перед  приходом  фашистів  граф  Фалінський  втік  у  Польщу,  а  його  дружина  з  дітьми  поселилися  у  своїх  батьків  у  Вишнівці  (тепер  Збаразький  район).

   В  липні  1941  року  німецька  армія  захопила  Кременеччину  в  тому  числі  і  Велику  Горянку. Німці запровадили  на  окупованих  землях   новий  порядок,  який  важким  тягарем  впав  на  плечі  і  горянці. На  кожен  двір було  накладено  великий  податок  грішми,  збирали  молоко,  зерно, м'ясо. Десятки  жителів  села  були  вивезені  на  каторжні  роботи  у  Німеччину.

    У  неділю  вранці  15  вересня  1943  року  ковпаківці  перетнули  кордон  дистрикту  біля  села  Новий  Олексинець  і  долинами  та  вибалками  увійшли  у  село  Велика  Горянка,  що  заховалося  серед  горбів  над  витоком  р. Горинь. У  цьому  бою  німці  понесли  великі  втрати,  лише  убитих  було  п'ять  десятків,  але  перемога  була  на  їх  стороні.

    Звільнення  села  від  німців-окупантів  відбулося  18  березня  1944 року. Згодом  у  село  потягнулися  змучені,  покалічені  війною  фронтовики.

    Після  війни  розпочалася  відбудова  народного  господарства,  яка  знову  лягла  надзвичайно  важким  тягарем  на  плечі  селян.

   Село  помалу  піднімалося  з  руїн  після  війни. В  1950  році    утворено  колгосп  імені  "10  років  Возз'єднання  України". Було  побудовано  тваринницькі  ферми, комору, млин,  контору, клуб, бібліотеку, школу. Пізніше  колективне  господарство   змінило  назву  на  "Ленінським  шляхом". Після  реорганізації  - на  "Горинь".

    В  кінці  60-х  років  на  території  села  був  посаджений  сосновий  ліс.

 

    Історичні  пам'ятки: 

пам'ятник  воїнам-односельчанам,  які  загинули  в  роки  ВВВ;

дерев'яна  церква  1886  року  побудови;

камінний   хрест   встановлений  у  ХVIII  ст.  на   місці  мученицької  

                                         смерті  дівчини-нареченої.

 

   Село  Мала Горянка – підпорядковане  Великогорянській  сільській  раді, розташоване  за  43 км  від  районного  центру  та  за  5 км  від    центру  сільської  ради.

   Село  розташоване  на  лівому  березі  р. Горинь. За  селом  розкинувся  Горинський  заповідник  площею  106 га. Під  охороною  держави  перебуває  водно – болотний  масив,  що  формує  витік  р.  Горинь.

   До постійних,  осілих,  і  вкоренілих  гнобителів  приєднувалися  і  зайди – грабіжники – турецькі  загарбники і  кримські  татари -  васали  турецького  султана. Після  спустошливих  набігів  українські  села  і  міста  залишились  у  руїнах  і  згарищах,  красуні – дівчата  поповнювали  турецькі  гареми  і  східні  невільницькі  ринки,  а  хлопчиків  перетворювали  у  страшних  яничар.

   Звістка  про  наближення  татарських  мародерів  поширювалася  швидко,  і  це  дало  змогу  населенню  з  навколишніх  сіл  і  горянцям  вчасно  заховатися  в  надійні  місця,  але  це  не  допомогло.  Татари  розгромили  неподалік  Малої  Горянки  село  Мехнин  вщент.  На  даний  час на  тому  місці залишився  пустир,  а  знайдені  речі   побуту  на  ньому,  нагадують  і  доказують,  що  це  було  велике  село. 

   Перший  збройний  виступ  осередків  повстанців відбувся  восени  1943  року. Невелика  група  вояків,  переважно  з  Великої  Горянки,  вночі  напала  на  німецьких  прикордонників  у  Малій  Горянці.  Приміщення  повстанці  закидали  гранатами,  обстріляли  з  ручної  зброї,  і  хоч  великої  шкоди  цей  напад  німцям  не  завдав,  проте  сколихнув  усіх  жителів  села,  вселив  надію  у  подальшу  боротьбу  з  окупаційним  режимом.

   У  вересні  через  село  проходили  бійці  С. Ковпака.

   Пограбоване  податками,  репресіями  і  злиднями  село  все  таки  з  радістю  зустріло  день  закінчення  війни,  бо  люди  сподівалися,  що  щось  таки  зміниться  на  краще,  та  і  додому  повернуться  господарі  дворів,  яких  не  вклала  в  землю  війна. Згодом  у  село  потягнулися  змучені,  покалічені  війною  фронтовики.

   В  1949  році  в  селі  Мала  Горянка  було  засновано  колгосп  імені  "17  вересня".

   В 1950  році  господарство  було  об'єднано  з  господарством  села  Велика  Горянка  та  перейменовано  в  колгосп  імені  "10  років  Возз'єднання  України".

 

   Село  Волиця підпорядковане  Великогорянській  сільській  раді, розташоване  за  36 км  від  районного  центру  та  за  1 км  від  центру  сільської  ради.

   Село  лежить  біля  зламу  головного  Європейського  вододілу. Неподалік  нього  беруть  початок  річки  Іква, Стир, Горинь, Серет,  які  належать  до  водорозділів  басейну  Дніпра. Рельєф  села  горбистий  і  піднімається  до  345  метрів  над  рівнем  моря.

   У  давньому  Іпатіївському  літописі  під  1150  роком  згадується  про  річку  Горинь,  яка  бере  початок  у селі. Зазначено,  що  Ізяслав  Мстиславич  "перейшов  Горину  і  тут  став  табором".  На  території  нинішньої  Волиці  Дніпровсько – Волинська  археологічна  експедиція  виявила  поселення  епохи  бронзи  і  раннього  заліза,  уламки  гончарної  і  ліпної  кераміки  Х –ХІ  ст.

   Перша  письмова  згадка  про  Волицю  відноситься  до  1570  року.  І  належало  село  князю  Вишневецькому.

   Волиця – невелике  село. Старожили  розповідають,  що  сюди,  в  глуху  кам'янисту  балку,  кріпаки  втікали  від  своїх  панів.  Тут  вони  пізнали  волю,  а  згодом  і  назвали  своє  поселення  Волицею.

   До  1772  року  Волиця  належала  до  Польщі,  потім  до  Росії. Після  Першої  світової  війни  наші  землі  аж  до  Ямполя,  згідно  домовленостей,  на  21  рік  перейшли  у  володіння  Польщі.  

   Весною  1915  року  айстро – німецькі  війська  проломили  фронт  під  Горлицями  і  в  Карпатах  та  стали  тіснити  російську  армію  назад. У  липні  солдати  були  вже  в  Зборові  і  Залізцях.  Тут  точилися  жорстокі  бої.  Із  зони  бойових  дій  почали  евакуйовувати  всі  села,  у  тому  числі  і жителів  села  Волиця. Старожили  згадують,  як  їхні  батьки  пішки  добиралися  до  Ямполя,  а  там  на  станції  їх  садовили  у  вагони  і  відправляли  у  Катеринослав. Важким було  життя  переселенців. Дехто  із  воличан  народився,  як  кажуть,  у  біженцях. Повернувшись  додому  аж  через  три  роки,  жителі  застали  страшну  картину.  Село  було  знищене  дощенту. Повернувшись  з  фронтів,  чоловіки  взялися  за  розбудову  села. Люди  працювали  у  поті  чола.

    У  1920  році  на  кілька  місяців  прийшла  Червона  Армія, а  згодом  Польща  захопила  село.

    У  1939  році,  коли  прийшла  Радянська  влада,  в  селі  почали  організовувати  колгосп. Людей  били,  знущалися  аби  ті  погодилися  вступити  у  спілку.

    Наприкінці  липня  1941  році  в  село  прийшли  німецькі  окупанти. Почався  голод.  Не  було  ні  одягу,  ні  взуття.  З  села  на  роботу  у  Німеччину  забрали  молодих  юнаків  та  дівчат.

    Активно розпочалася  боротьба  проти  окупантів.  Перші  повстанські  відділи  були  створені  у  Кременецькому  районі.  Молодь,  яка  залишалася  в  селі,  примикала  до  їхніх  загонів.

    Після  закінчення  Великої  Вітчизняної  війни  почалася  відбудова  села.  Як  уже  згадувалося  у  Волиці  силою  закладено  колгосп  в  1939  році.  Поновили  його  у  1946  році  і  назвали  імені  "17  вересня".

    У  50-х  роках  Волицю  приєднали  до сусіднього  с. Лопушне.

    У  1984 році  Волиця  відійшла  до  горянського  колгоспу  "Ленінський  шлях".

    У  Волиці  перша  церква  була  збудована  у  1734 році. Діяла  вона  недовго.  В  1771  році  татари  на чолі  з  ханом  Нерудимом  по  дорозі  на  Почаїв  спалили  її.

    Наприкінці  90-х років  у  селі  був  закладений  камінь  під  будівництво  церкви,  яка  вже  діє на  сьогоднішній  день.

    Перша  згадка  про  школу  датується  1926 роком. Навчання велося  на  польській  мові. Після  війни  село  мало  нову  гарну  школу. Вона  функціонувала  до  70-х  років.

 

   

ВЕЛИКОМЛИНІВЕЦЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

До Великомлинівецької сільської ради входить два села: Великі Млинівці і Підлісці.

Великі Млинівці – центр сільської ради, розташоване  за 1,5 км  від районного центру м.Кременець та  від  найближчої  залізничної станції  3 км.

Село  Великі Млинівці (походить від слова «млин») з 1963 року мало назву Радянське, якому в 1992 році повернули його історичну назву – Великі Млинівці.

     Село Великі Млинівці розташоване на південно-східному березі річки Іква, яка    впадає в річку   Стир. У селі є також ставки, ліс.

 Клімат місцевості характеризується такими даними: середня річна температура становить +7,2 градуси, середня температура липня +18,8, середня температура  січня -4,9 градуси.

Ґрунти піщані, місцевість має лісостеповий характер.

     Історія села Великі Млинівці  сягає далеко в глибину віків.  Вперше село Млинівці згадується в акті від 14 листопада 1482 року. Цей акт, дільничний лист між князями Збаразькими вказує, що с. Млинівці дісталось Семенові Збаразькому. Вдруге про село Млинівці  згадується в акті опису Кременецького замку за 1545 рік. В цьому акті говориться, що люди цього села  ходять для обробітку полів замкових.

  У грудні 1917 року в селі було проголошено Радянську владу. До 1920 року влада  мінялася кілька разів.

          З 1920 -1939 року село входило до складу Польщі;

         17 вересня 1939 року в населеному пункті було встановлено радянську владу, були створені Тимчасові комітети сільських Рад;

         27 жовтня 1939 року населення села вперше приймало участь у виборах до  Народних Зборів Західної України;

         22 липня 1941 року село було окуповане німецько-фашистськими військами. З населених пунктів в рядах Радянської Армії приймало участь у боротьбі з німецькими окупантами 142 чоловіки, з них 88 нагороджено орденами і медалями Союзу РСР. У Великій Вітчизняній війні загинуло 32 жителі сіл;

        19 березня 1944 року  Млинівці  було визволено від фашистських

      Загарбників.

             30 березня 1944 року у селі були створені органи радянської влади.   В 1944- 1950 роках в політичному протистоянні загинуло 22 мирних жителі.

     У 1949 році був організований колгосп ім. Будьонного у селі Млинівці.

     У 1954 році соціалістичні господарства  об’єднались і було утворено колгосп ім. Б. Хмельницького, який у 1963 році перейменували у «Нове життя», а у 1985 році - у «Заповіт Ілліча», у 1996 році - у СТОВ  «Кремній», у 2002 році – у СТОВ  «Гарт».

             Поблизу села В.Млинівці  знайдені матеріали пізньопалеолітичної культури,  яким  близько 30 тис. літ.

           У 1985 році у селі Радянське (Великі Млинівці) було побудовано пам’ятник полеглим воїнам у Великій Вітчизняній війні.

           На території села є дві церкви: церква Благовіщення Пресвятої Богородиці, побудована у 1860 році та церква Іоанна Предтечі-новозбудована.

           У 2001 році  на кошти відомого бізнесмена і мецената Володимира Васильовича Чуби було збудовано каплицю святої рівноапостольної княгині Ольги.

           У селі Великі Млинівці є початкова школа, ФАП, бібліотека, клуб.

На приміщенні  сільської бібліотеки у  2008 році було встановлено  меморіальну дошку Іллі Терновому, уродженцю села Великі Млинівці.

Біля початкової школи  росте пам'ятка  природи – липа, якій більше 300 років.

           Відомими уродженцями села є Кость і Рита Місевичі, Ілля Терновий.

          

Про село Великі Млинівці видано книги:

Василь Галевич «Село Великі Млинівці» - історико-краєзнавчий нарис, видана у 2007 році; м.Кременець, ВАТ «Папірус», 83 сторінки.

Мирослав Лукащук «Діти війни» спогади, нариси, вірші, видана у 2008 році у м.Кременці, 60 сторінок.

 

     

Підлісці - одне з двох сіл, яке належить до Великомлинівецької сільської ради. Назва села Підлісці ( тобто, «під лісом») за всю історію існування не змінювалась.

Віддаль від районного центру до села – 1,5 км, а до залізничної станції -1 км.

         Село розташоване у підніжжя Кременецьких гір.

         Клімат місцевості характеризується такими даними: середня річна температура становить +7,2 градуси, середня температура липня +18,8, середня температура січня -4,9 градуси.

        Ґрунти піщані, місцевість має лісостеповий характер.

        Перша згадка про село Підлісці датується 9 (18) травня 1438 року у зв’язку із наданням Кременецю Магдебурзького права і довгий час належало Кременецькому замку. Вдруге про село згадується в акті опису Кременецького замку за  1545 рік. В цьому акті говориться, що люди цих сіл ходять для обробітку полів замкових.

         У грудні 1917 року в селі було проголошено Радянську владу. До 1920 року влада мінялася кілька разів.

          З 1920 -1939 року село входило до складу Польщі;

         17 вересня 1939 року в населеному пункті було встановлено радянську владу, були створені Тимчасові комітети сільських Рад;

          27 жовтня 1939 року населення села вперше приймало участь у виборах до Народних Зборів Західної України;

           22 липня 1941 року село були окуповане німецько-фашистськими військами. З населених пунктів в рядах Радянської Армії приймало участь у боротьбі з німецькими окупантами 142 чоловіки, з них 88 нагороджено орденами і медалями Союзу РСР. У Великій Вітчизняній війні загинуло 32 жителі сіл;

        19 березня 1944 року  Підлісці було визволено від фашистських

      загарбників;

       30 березня 1944 року у селі були створені органи радянської влади.

 В 1944- 1950 роках в політичному протистоянні загинуло 22 мирних жителі.

              У 1949 році у с.Підлісці був організований колгосп «Вільне життя». У 1954 році соціалістичні господарства сіл Млинівці та Підлісці об’єднались і було утворено колгосп ім.Б.Хмельницького, який у 1963 році перейменували у «Нове життя», а у 1985 році - у «Заповіт Ілліча», у 1996 році - у  СТОВ «Кремній», у 2002 році –у СТОВ «Гарт».

             У 1982 році у селі Підлісці було побудовано пам’ятник полеглим воїнам у Великій Вітчизняній війні.

            У селі є каплиця Богдана Хмельницького та діє церква Святого Преображення, побудована у 1913 році на руїнах дуже старої церкви.

                  У селі  Підлісці є школа І-ІІ ступенів, ФАП, бібліотека,клуб.

                   Відомими жителями села були Семен Жук, Юрій Чорнобай.

 

ГАЇВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

                                        

    На території Гаївської сільської ради розташовані  чотири мальовничі села: Гаї, Града, Кімната і Діброва. Адміністративний будинок сільської ради знаходиться в селі Гаї Кременецького району Тернопільської області по вулиці Центральна, 12.

     Село Гаї   одне із красивих мальовничих місць  Кременеччини відоме з 1785 року.

Назва села  походить від слова «гай». Колись на місці села  був великий березовий гай.

Село Гаї на даний час нараховує  121 господарство, населення становить  368 чол.

Відстань до районного центру  шосейним шляхом  21 км.  Залізниця відсутня. Площа населеного пункту 223 га. Площа господарської території – 142,7 га. Село Гаї складається із 7 вулиць:  М.Циганюка,  Центральна,  Росоли,  Петруки, Ковалики, Олексюки, Ткачуки.    

В селі Гаї функціонує сільський будинок культури на 240 місць. Керівник – Тимовська Марія Мефодіївна. Художні  керівники – Бочелюк  Василь Григорович  та Семенчук Лариса Степанівна.  В   сільському будинку культури   знаходиться сільська бібліотека. Зав.  бібліотекою – Казмірук Галина Антонівна. Біля будинку культури височить  пам’ятник загиблим воїнам в ВВв.

 В селі Гаї  також є фельдшерський пункт. Зав. ФП  Олексюк Юлія Володимирівна. В адмінбудинку сільської ради знаходиться  пошта. Зав. Поштовим відділенням - Прос  Галина Іванівна. В центрі села  знаходиться Гаївська ЗОШ І-ІІ ступенів на 320  місць. На вулиці Михайла Циганюка розташована і діє Церква  Св. Архистратига  Михаїла .  Також  на території села  є два працюючих магазини по продажу продовольчих та  супутніх товарів.

              На відстані  3 км від сільської  ради та 17 км. від райцентру  розташоване село Града, яке нараховує 161 господарство і населення в ньому становить 560 чол. Площа населеного пункту становить 193 га. Село Града  нараховує в собі  десять вулиць: Березина, Сонячна, Шкільна, Радянська, Молодіжна, Леніна, Підлісна , Дубова, Глиняна, Садова. Протяжність вулиць 10 км. З них  з твердим покриттям  3 км. В селі є фельдшерський пункт. Зав ФП. Штука Галина Анатоліївна. В центрі села  розташована діюча церква  Різдва  Пресвятої Богородиці. Також працюють один магазин по продажу продовольчих та змішаних товарів  і бар.

            Вийшовши з села Града  видно великий ліс, який називається «Воронуха» . В урочищі «Воронуха»  між селом  Града і Кімната   є місце, яке місцеві жителі називають „Пам’ятник” зі слів старожилів цим місцем проїжджав в  давнину російський цар Олександр - ІІІ Пам’ятник стояв до  сорокових років  ХХ століття. Ліс розташований на відстані 4600м від села Гаї.

               Село Кімната є найбільшим селом за площею та населенням Гаївської сільської ради. Найперша згадка про село Кімната відома  з 1565 року. Розташоване воно за 7 км. від сільради та 21 км від райцентру. Площа населеного пункту становить  262 га,  нараховує 10 вулиць:  Перемоги, Затишна -1, Затишна -2, вул. Шкільна, вул. Лісова, Піщана, Набережна, Радянська, Першого Травня, Зелена. Протяжність вулиць становить 20 км , з них  з твердим покриттям  3км. Назва села  походить від слова «кімната» . Село Кімната одне з найстаріших сіл сільської ради. У мальовничому куточку серед лісу та річки, яка протікає в центрі села  розміщений дошкільний навчальний заклад «Лісова казка»  відкриття якого відбулось в 2008 році.  Очолює заклад Надія Василівна Юсипів. Біля садочку розташована  велика загальноосвітня  школа І-ІІІ ступенів.  Директор Кімнатецької ЗОШ І-ІІІ ступенів – Страдомський Михайло Іванович. В  селі Кімната  працює ФАП – Зав ФАПом – Пилипчук Андрій Анатолійович . Сільський клуб – зав. Клубом – Столярчук Тамара Миколаївна.  В центрі села розташована діюча церква Св. Іоанна Богослова. Працюють три магазини по продажу продовольчих та змішаних товарів і магазин - бар. 

     Село Діброва є наймолодшим та найвіддаленішим  селом Гаївської сільської ради. Площа населеного пункту становить 44.7 га. Відстань  до райцентру -20 км. до сільської ради 25км. Кількість господарств в селі становить - 50 а населення 176 чол. В селі Діброва працює два господарських магазини  та готель.

   На території сільської ради функціонують такі органи самоорганізації населення: спортивний клуб «Сталеві м’язи»  та асоціація по молоку. Територія Гаївської сільської ради становить 5763 га. У  тому числі: сільськогосподарські угіддя -3780 з них   рілля -3461.4 га, ліси та інші лісовкритті площі  1669 га, забудовані землі – 116.5 га  ставки, які знаходяться на території села – 42 га. Корисні копалини відсутні. На території сільської орендують  земельні частки паї: одне фермерське господарство «Лісове»   і одне приватне  підприємство   ПП «Агро-експрес-сервіс». Основні напрямки спеціалізації – землеробство.

     Одна з основних проблем  соціально-економічного життя села це  під’їзні дороги до сіл та по селах. Для вирішення цієї  проблеми  потрібен план ремонту доріг та кошти.

 

ГОРИНСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

Село Горинка було засноване в 1545 році і, на той час складалось всього з 17 дворів. За народними переказами, його було спалено турками настільки, що залишилось 2 хати. Та люди відбудовували зруйновані домівки і знову з’явилось поселення. Від тієї давньої події горіння села, - виникла назва – Горинка.

Під час Люблінської унії 1569 року село, як і всі західноукраїнські землі було передане Литвою Польщі і увійшло до об’єднаної держави, відомої під назвою Речі Посполитої.

Горинчани були свідками й учасниками визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького за незалежність. Літом 1651 року через село пролягав шлях козацьких полків під Берестечко.

У XVII ст. посилюється окатоличення та ополячення населення.

Проте, у 1767 році в селі була побудована на пожертвування прихожан, церква в ім’я Святого Архистратига Михайла. Церква була дерев’яна, з такою ж дзвіницею. До 1877 року була трьох купольна, а в цьому ж році виправлена в фундаменті, стінах і дахові й покрита залізною бляхою.

У 1795 році, під час третього поділу Речі Посполитої село, як і інші села, що розміщені навколо Кременця, відійшли до Російської імперії і було віднесене спочатку до Подільської, а пізніше до Волинської губернії.

В якійсь мірі, село постраждало під час першої світової війни. У 1915-1916 роках село опинилось у прифронтовій смузі. З часу проголошення 22 січня 1918 року Четвертим Універсалом Центральної ради незалежності і до приходу 2-го червня 1919 року більшовиків село підпорядковане українській державній владі. Майже два десятиліття (1920-1939) Горинка перебувала у складі Польщі.

Знаменною подією стало для горинчан перебування в селі, під час подій громадянської війни Г.І. Котовського, який, до речі був пораненим під час військових дій, на території теперішнього колгоспного саду і отримав першу медичну допомогу саме від горинчан.  В селі до цього часу є меморіальна дошка в його честь. До Великої Вітчизняної війни на околиці села функціонував спиртозавод, а в селі, на найвищому пагорбі красувався „палац” – маєток генерала Бобрика. Всі ці величні будови були вщент зруйновані в перші воєнні роки.

В 1961 – утворення колгоспу, який з часом розділений на два окремих господарства. У 1995-1998 в селі функціонував пивзавод, який, з часом припинив свою роботу. Побудовано нове приміщення контори, в якому розміщено сільську раду та офіс  ТОВ «БІО-ЛАН».

                В селі  функціонує загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, сільська  музична школа, сільська бібліотека, лікарська амбулаторія загальної практики сімейної медицини, аптека, відділення зв’язку, п’ять торгових точок.

Окрасою й гордістю Горинки є новозбудований й освячений у 1997 році храм, який освячений  в день св. Іова, звідси й назва храму церква  преподобного Іова Почаївського.

В селі на даний час проживає 1336 чоловік. Село складається із вулиць: Першотравнева, Зелена, Котовського, Шарапова, Молодіжна, Сонячна, Бондарська, Бригадна, Шевченка, Снігурі, Весняна, Садова, Зарічна.

 

Село Духів розташоване на відстані 14 кілометрів від райцентру Кременець. Початкова назва була Червона. Територія де знаходиться село в давнину була заросла лісами. Перша хата була побудована і накрита червоною черепицею і так від того пішла назва „Червона”, згодом туди переселялися люди із інших сіл. Вони Викорчовували ліс та будували хати. Так і називаються ті місця, з яких сіл вибиралися люди. Наприклад із Залісців – Залісеччина, із Манове – Манівщина, із Бодак – Бодаччина. Згодом пішла назва Духів. Зі слів старожилів ліс тому так називався, бо люди, які проїжджали через той ліс часто блудили і тому казали, що там водяться якісь духи. На перехрестях доріг ставили хрести, які збереглися по сьогоднішні дні. Є місцевість, яка називається гойдалки, тому що там на дубах були пороблені гойдалки і там збиралася молодь і гойдалися. В селі є церква, клуб, магазин.

Зараз нараховується    70    дворів.

Всього     135    жителів.

Село Духів сполучене дорогою із твердим покриттям із селом Горинка на відстані 4 кілометри.      

 

Кушлин

Перша згадка датується 1545 роком, як маєток князя Д. Вишневецького. Саме у цей період виникло і село Кушлин.

Згідно переказів, які передаються в населенні з покоління в покоління, поміж сьогоднішніми селами Горинка і Кушлин в долині лежало село, яке називалося Добрилівкою. Існування цього села можна віднести до XII - XIV ст. Рятуючись від спустошливих набігів татар, селяни Добрилівки ховалися в кущі, ліси, будували там землянки, курені; харчувалися тим, що ловили в ставах рибу (линів).

На схід від Горинки (сучасної) текла річка, на берегах якої були кущі. Ймовірно, що населення Добрилівки й утворило два села: одне - Горинка; назва якого походить від гір (горбів),  які оточують село з півдня і південного заходу, і друге - Кусьлин, назва якого походить від слів „кущ" і „лин". Спочатку село іменувалось  Кустьлин, потім назва змінилась на Кушлин. Про існування сіл Горинка і Кушлин згадується в акті від 1545 року в описі Кременецького замку в числі „городець" князя Д. Вишневенького, який прийняв унію в 1595 р., і намагався окатоличити населення. Панування Вишневецьких і експлуатація ними селян сіл Горинки і Кушлина продовжувалось до 1746 року, до смерті останнього представника з роду Вишневецьких - Михайла Сервація.

Тяжкий гніт цих відступників-феодалів, особливо жорстоке визискування ними селян, намагання зламати їх опір, викликали в населення справедливий гнів і ненависть до гнобителів, тому селяни неодноразово виступали проти експлуататорів. Пізніше в часи російського царського правління над Волинню село переходило в руки інших поміщиків-експлуататорів: Левитський (1880 р.), Ожеровський, Ярошинський, Любимової та, нарешті царського генерала Бобрика.

Ці магнати, як могли, експлуатували народ. Селяни животіли, пухли з голоду і масово гинули від важкої праці на поміщика та захворювань. Виступи селян проти поміщиків ставали все частішими, а під час польського управління нашим краєм у 1921 році досягли апогею. У селі був убитий поляк тодішній державний службовець (зі слів Чави Андрія Дмитровича, сина тодішнього старости села). Тоді ж подібний випадок мав місце в сусідньому селі, вбивство поляка було і у Кривчиках Збаразького району. Поляки спалили Кривчики і вирушили на Кушлин. Староста Чава Дмитро із хлібом-сіллю разом із малими дітьми і всіма іншими людьми навколішки вийшли  напроти польського військового загону з проханням не палити села. Це подіяло і село не спалили.

У вересні 1939 року село Кушлин було звільнене Радянською Армією від польського панування. Поляків - „осадників", які мали землі на Ризі (так зараз називається поле) вивезли до Сибіру. Чава Віра жителька села Кушлин 1922 р.н. розповідає такий випадок. Коли жінка осадника пекла хліб, прийшли червоні, наказали збиратись. Забрали сім'ю, навіть не дали дочекатись хліба. Коли запитали Віру, звідки вона знає, то вона відповіла, що дітьми  ходили дивитись і побачили у печі хліб.

У перших числах липня 1941 року наше село було зайняте німцями. Життя було важким. Багато людей вивезено до Німеччини. А у березні 1944 року село було визволене Червоною Армією від фашистів. Звільнення відбувалось Першим Українським фронтом під командуванням маршала Радянського Союзу Г.К. Жукова. Після звільнення було встановлено Радянську владу. Всі чоловіки від 18 до 50 років були мобілізовані в ряди Радянської Армії. Багато односельчан загинуло на фронтах, багато повернулось інвалідами.

Восени 1949 року була проведена колективізація у селі, а навесні 1950 року селяни вийшли в поле колективно. Було утворено два колгоспи: 1-ий ім. Малінкова, а 2-ий ім. Богдана Хмельницького. У 1952 році два колгоспи були об'єднані в один колгосп Котовського. А у 1959 році наш колгосп імені Котовського був об'єднаний із Горинським колгоспом ім. Жданова і господарство стало називатись колгоспом ім. Котовського (центр у селі Горинка).

З березня 1961 року на базі укрупненого колгоспу утворили насінницький радгосп імені Котовського. Підприємство займалось вирощуванням насіння зернових культур і картоплі. Потім 22.06.1995 року утворилося ДАВТП „Явір",пізніше КСП „Явір" (25.02.1998р.).                                                                                       

А у 2000 році господарство роз'єдналося: у Горинці утворився ТОВ

„Ранок", а у Кушлині - СВК „Кушлин"в яке жителі здали свої земельні та

 майнові паї. У  селі Кушлині багато вулиць, так вулиця Берег (або Берегова), що майже з'єднує Горинку і Кушлин, названа так тому, що розташована на правому березі річки Горинька (тепер річку розчистили і утворений ставок займає плесо 22 га).

Ще між Горинкою і Кушлином (паралельно трасі Кременець - Тернопіль) росте мішаний ліс. І вулиця у Кушлині називається Підліс. Поруч цієї вулиці (на південь) знаходиться великий луг (колись місце було затоплено водою, а зараз тільки джерело залишилося). Тому вулиця називається Залуженки.

Паралельно вулиці Берег розташовані вулиці Широка (дуже широка) і Польська (колись жило багато поляків).

Вулиця Берег (довжина 2 км) веде нас до центру села, де розміщені школа, церква, магазини, клуб, дитсадок, на північ в минулому велика тваринницька ферма, а паралельно вулиці Берег — великий сад закладений ще у 1957 р.

 

Історія школи села

Перебування земель нашого краю на початку XX століття під іноземною окупацією не могли заборонити прагнення нашого народу до знань. Під час панування Польщі на території села Кушлин, у центральні частині, біля церкви діяла початкова школа з терміном навчання 4 роки. Працювало у цьому закладі 2 вчителі: Гася Ліпська і Зигмунт Козерський. Вчителька навчала 1-2 кл., вчитель - 3 - 4 кл. Два рази на тиждень (середа, п'ятниця) у школу приходив священик Пилип Дубіцький.

Спочатку Великої Вітчизняної війни землі попали під німецьку окупацію. Це перешкодило навчанню (школа спочатку була закрита, згодом працювала тимчасово. 8 березня 1944 р. наше село було визволено від фашистів радянськими військами (І укр. фронт під командуванням генерала Жукова).

У вересні цього ж року школа знову відкрила свої двері для учнів (знову було відкрито  4 класи). Але в одному класі були учні різного віку (1932- 1937 років народження). Класи були переповнені. Директором школи працював пан 3. Бобік. Він проживав із сім'єю у шкільному приміщенні.

Три інших вчителі були приїжджі. Вище церкви розташована була попівська хата. Оскільки приміщення в нижній школі не вистачало для учнів, то під школу було переобладнано цю хату, а пізніше ще одну хату (під майстерню і початкові класи) людей, яких вивезли до Сибіру. Після закінчення Кушлинської школи, учні далі освіту здобували у семирічних школах сусідніх сіл, зокрема Горинки і Кунинця.

У 1949 - 52 рр. у Кушлині поступово створюється семирічка.

У 1958 - 59 рр. „нижнє" приміщення школи зазнало руйнувань. Тому всі
учні були переведені у верхню попівську хату, а в нижньому будинку
влаштовано курник. Але все ж таки здоровий глузд переміг і тут знову після
капітального ремонту почалося навчання.                                         

Учні навчалися у цих двох приміщеннях (попівська хата була збудована ще у 1887 р.) до 1997р. коли було збудовано тимчасове приміщення для школи завдяки керівнику радгоспу ім. Котовського - Василю Павловичу Кравцеві. Ця школа була збудована за 5 місяців за допомогою батьків учнів жителів сіл Кушлин та Іванківці (почали   у  травні,   а   7  жовтня   1997   р.   розпочалося  навчання  у   новому приміщенні).

Директори школи (після війни і до цього часу): Авраменко Лука Ілліч, Грабович Марія Іванівна, Сакун Єфросинія Маркіянівна, Бобик (Станчук) Галина Леонтіївна, Шелест Микола Васильович, Павлянчин, Сівак Назарій Григорович, Шкрептій Федір Іванович, Шевчук, Гордійчук, Павлюк Дмитро Григорович, Панчук Микола Пантелеймонович, Войтович Ярослав Миколайович.

Історичною пам'яткою нашого села є церква Покрови Пресвятої Богородиці, побудована 1926 р на місці згорілої. В акті від 1545 року (Пам'ятники т.4 розд.2, ст. 201-209) згадується про Кушлин і тодішню діючу церкву.

Церква Покрови Пресвятої Богородиці побудована в 1887 р. (освячена 30 вересня) на кошти прихожан. Дерев'яна, із дубових різаних брусів разом із дерев'яною  дзвіницею, на кам'яному фундаменті, покрита залізом, зовні і всередині пофарбована масляними фарбами. Ця церква була побудована на місці старої, яка була побудована ще в 1720 р.

Землі при церкві було: присадибної 3 дес., орної 41 дес. 329 саж., сінокіс із  лісом 14 дес. 260 саж. і під пасікою 7 дес. 530 саж.; священику - 300 крб.
псаломщ. 50 руб. і просфор. 16 крб.                                                     

Для священика збудована нова хата на кошти прихожан. У 1887 р. поміщик Горинського маєтку Йосип Левицький для священика обновив хлів для худоби і льох. Школи нема. Селянські діти ходять до Горинки в народне однокласне училище. Дворів 143. Священики церкви: ієрей Григорій Божкевич (із 30Л2.1748 - 20.12.1753); Василь Малевич (27.12.1753 - 1754) Іван Лилявський; Хома Крупицький; Стефан Левитський, Йосип Сильвестр, Ілля Авксент. Рибчинський, Веніамін. Вас Капустинський (з 1884 р.)... Із 1954 р. - Микола Глазовський; із 2000 р. - Андрій Вараниця.

Сьогодні у селі функціонує дитячий садочок, введений у дію ще у  1967 р. Ведеться будівництво нової типової школи на 176 місць яке розпочато ще у  1993 р.  На схід від церкви розташувалися на пагорбах ще три вулиці: Нижній, Верхній і Середніх Постригачі. Події XV ст. Кримські татари нападають на Поділля, Волинь. Один із шляхів їх проходив через Тернопільщину, Кременеччину, зокрема через Кушлин, Горинку, Рудку.

Татари завжди ішли з південно-східної сторони. Тут, де зараз вулиця Верхній Постригач, сидів верхній спостерігач, йому було видно аж до сучасних Вікнин Збаразького р-ну. Тут, очевидно, стояла спостережлива вишка, де була бочка із смолою чи в'язка сіна із соломою (солома добре горить, а сіно, тліючи, дає великий густий дим). При наближені татар верхній спостерігач подавав знак середньому, а цей - нижньому. Люди, одержавши сигнал ховалися в заплаві річки Гориньки (притоки Горині)  в осоці, очереті, верболозі, які тут були густими і буйними. Потім, де сиділи спостерігачі, виникли три вулиці (спостерігач - постригач). Прямо на південь від церкви - вулиця Комарі, розташована на пагорбі Каварня. До села прилягають хутори: Березина і Сіножаття.

Березина - місцевість, колись заросла березовим лісом. Чому Сіножаття? Колись був там ліс. Потім людям там наділили землю (вони рубали ліс і косили сіно). У 1937 - 39 рр. коли проходила комісація земель: із села, де помешкання жителів стояли  подвір'я біля подвір'я, частину кушлинчан переселилася у Сіножаття на власні наділи землі. Там було кілька вулиць (всього 60 хат). А зараз там тільки 8 хат, у яких живуть люди, решта - пустки, або залишилося лише дворище.

На північ від центру за фермою розташовані теж поля із назвами Града і Риза, як розповідав колись один із старожилів Сидорчук Антін (1904 року народження), йому розповідав прадід, що колись, де Града було село (20 хат), але воно зруйнувалося і зникло. А на Ризі поляки у панів купували землю і поселялися. Але, як згадувалося раніше, всі вони були вивезені у 1939 - 40 рр., залишилося лише два лужки, де були їхні господарства.

Село Кушлин розташоване на південь від Кременця 17 км. До 1 січня 1957 року воно входило до Велико-Дедеркальського району (тоді перевели у

Кременецький район). З півночі межує із Плоским, на заході - Горинкою, Кунинцем, з півдня - Кривчики, Вікнини Збаражського району; на сході - з Іванківцями.

Рельєф села Кушлин хвилястий, утворився одночасно з підняттям Кременецького кряжу. Над рівнем світового океану Кременецькі гори сягають до 207 м. Ґрунти переважно опідзолені чорноземи, в'язкі, потребують частих розпушувань.

На заході села знаходиться ліс Теребіж. Напевно, назва пов'язана із словом „перебіг-перебіжчик, треба бігти" (люди в давнину через ліс тікали від татар до річки). А ще у лісі є урочище - Мельникова долина, про яку побутує така легенда.

Кажуть, що колись там стояв млин, біля якого проходила дорога. Біля млина була трясовина. Одного разу вночі їхали люди і везли дзвони. Вони зайшли у млин, а коні, зачувши воду, пішли до болота і провалились.

Тепер там лише долина. Але, кажуть, що вночі там чути іржання коней і обов'язково чіпляється блуд.

Із тварин у лісі водиться лисиця, заєць-русак, сіра степова полівка; із птахів - рябчик, тетерев, дятел, синиця, та ін.

Надра села багаті на глину, крейду, пісок.

У селі на сьогоднішній день 220 дворів. Які ж відомі люди у селі: Марія Явнюк-Богданевич - поетеса, твори якої друкувалися не раз у газетах, районних та обласних. Готує до друку збірку, але каже, що не вистачає коштів.

Іван Васильович Потій - поет. Видав кілька збірок: „Манівцями",
„Прикутий", „Борги".

 

ДУНАЇВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

       Село Дунаїв є центром навколишніх сіл, що входять до Дунаївської сільської ради. Територія – 253,3176 га

Населення – 529 чол. Домогосподарств - 155

           Віддаль до районного центру 11 км, до найближчої залізничної станції 25 км.

          Село розташоване на березі річки Ікви.          

          Національний склад – українці.

          За історичними даними село Дунаїв згадується у 1438 році /Денятин/, як замкове село Дунаїв – у 1545 році.

          Була польська, потім німецька окупації, радянська влада, в даний період незалежна Україна.

          Пам’ятки історії: у 1975 році на честь 40-річчя великої Перемоги у ВВВ  відкрито Монумент Слави воїнам землякам.

          Знаходиться дерев’яна церква Святого Дімітрія, збудована в  1879 році.

В селі збудована в 2005 році  капличка в честь Св.Пантелеймона, де освячується вода в день його пам’яті.

 

 

Богданівка

 

Територія – 156,1924 га

Населення – 400 чол.

Домогосподарств – 113.

           Село Богданівка знаходиться на півдні Дунаївської сільської ради і перша згадка про село є в 1651 році де на той час було 24 двори, засновником села був Богдан Лосятинський в честь якого названо село.

           Віддаль до районного центру 14 км, до найближчої залізничної станції 28 км.

          Село розташоване на лівому березі річки Ікви.

          Історичні пам’ятки:

На території села знаходиться велика могила  козаків війська Богдана Хмельницького, які померли від ран після битви під Берестечком. На цій могилі в 1840 році була збудована капличка в честь рівноапостольної Марії Магдалини, яка в роки першої світової війни була зруйнована а в 1990 році на цьому місці побудований пам’ятний знак «Козацька Слава», рядом збудована  капличка, а в 2002 році реконструйована в церкву на честь св. Марії Магдалини.

          В селі знаходиться природне джерело, на якому побудована маленька капличка і по традиції два рази на рік освячується вода: 4 серпня на честь Марії Магдалини і 19 січня в День Водохреща.

 

 

 Куликів

Територія – 207,480га

Населення – 402 чол.

Домогосподарств - 128

       Село Куликів знаходиться на півночі Дунаївської сільської ради.

           Віддаль до районного центру 10 км, до найближчої залізничної станції 24 км.

          Село розташоване на правому березі річки Ікви.

          За історичними даними перша писемна згадка про село Куликів, що належала Петру Яковичу Монтеградовичу – луцькому старості датується 1493-м роком. Крім Куликова йому належали села Дунаїв та Рудка. Після смерті успадкувала дочка – Ганна. Сини пані Ганни: Микола та Ян Радзівіли у 1534 році продали всі ці села Віленському єпископу – сину короля, який на той час володів містом Кременцем та деякими навколишніми селами. А в 1536 році ці надбання дісталися королеві Боні, що проживала у Кременецькому замку.

 У зв’язку з тим у реєстрі Кременецького замку за 1545 рік згадується село Куликів в якому проживало 4 селянських сім’ї. Після так званої Лівонської війни з’явилися перебіжчики з Московії і у 1563 році село Куликів належало трьом перебіжчикам: Омеляну Ушакову, Захарію Мубятишу, Леву Зверєву. За кілька літ перший із них придбав частки другого і третього, укорінився і започаткував новий шляхетський рід  Ушакових-Куликівських.

         У жовтні 1846 року, під час подорожі в складі археологічної експедиції, проїздом до Почаєва, с.Куликів відвідав Т.Г.Шевченко і написав поему «Варнак»         

          Була польська, потім німецька окупації, радянська влада, в даний період незалежна Україна.

          Пам’ятки історії:

В 2009 році збудований і відкритий перший в районі пам’ятний знак «Борцям за волю України».

           Знаходиться дерев’яна церква на честь Покрови Пресвятої Богородиці, збудована в  році.

 

Савчиці

Територія – 131,1200 га

Населення - 405 чол.

Домогосподарств –104

           Село Савчиці знаходиться на північному заході Дунаївської сільської ради.

           Віддаль до районного центру 14 км, до найближчої залізничної станції 28 км.

          Село розташоване на лівому березі річки Ікви.

          За історичними даними село Савчиці згадується у 1559 році до якого примикав хутір Вірля /Орля/.

          Була польська, потім німецька окупації, радянська влада, в даний період незалежна Україна.

          Пам’ятки історії:

Хутір Вірля згадується у 16-му столітті, на якому був розташований замок, де проживала шляхтянка /фундаторка Почаївського монастиря/ Анна Гойська. У 1559 році в неї гостював грецький митрополит Неофіт, який подарував їй ікону Матері Божої, яка нині знаходиться в Почаївській Лаврі. Замок Вірля був знищений у 1675 році турками під час Збаразької війни.

           Згадується про наш край, річку Ікву та мальовничу місцевість, де побував наш Кобзар – Тарас Шевченко написав поему «Варнак» у 1846 році.

           Знаходиться мурована цегляна церква на честь Святих Віри, Надії, Любові та матері їх Софії, збудована в 1990-му році.

          

           ЖОЛОБІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

 

У грудні 1917 року в селі Жолобипроголошено Радянську владу. У червні-липні 1919, липні-вересні 1920 року тривало радянське будівництво.

             У боротьбі проти фашистських загарбників на фронтах Великої Вітчизняної війни брали участь 58 місцевих жителів, 56 чоловік загинуло, 14 нагороджено орденами й медалями Союзу РСР.

 

 

Жолоби – село, центр сільської ради.

           Село розташоване за 6 км від районного центру й залізничної станції Кременець.

           Межує із містом Кременець і землями Колосівської сільської ради і Великомлинівецької сільської ради, Чугалівської і Шпиколоської сільських рад.

           Кількість дворів – 350 ( 2008 – 2009 р.р.), населення – 1060 чоловік. Національний склад – українці.

           Перша письмова згадка – 1545 р. була про те, що село Жолоби належить Кременецькому замку. В селі того часу проживало 12 чоловік, які працювали на замок: орали, сіяли, жали, обробляли поля, давали раз в рік на замок відро меду, дві сідлі, шість слуг путних, виконуючих кінну службу.

            У 1782 році в селі Жолоби була побудована  Свято-Троїцька дерев’яна церква на кошти священика Івана Плесовського. На місці колишньої дерев’яної церкви в даний час  на пагорбі величаво височить камінна церква. У селі є каплиця рівноапостольної Марії Магдалини. З будівництвом цієї каплиці  в селі побутує легенда. Ще за кріпаччини вийшли люди на свято Марії Магдалини в поле жати. У другій половині дня зірвалась буря, яка знищила багато півкіп, загинули люди. В пам'ять про цю подію люди заклали в селі дерев’яну капличку.

            Вже в 19 столітті згадується, що у 1885 році в селі проживало 898 осіб і було 113 дворів. У грудні 1917 року в селі проголошено Радянську владу. У червні-липні 1919 року, липні-вересні 1920 року тривало радянське будівництво. В селі була розміщена комплексна бригада ордена Трудового Червоного Прапора колгоспу ім. Леніна (центральна садиба в с. Колосова). У п’ятдесяті роки було побудовано 2 класні кімнати і 2 кабінети. З 1948 року діяла сільська комсомольська організація, а з 1954 року в селі діяла колгоспна партійна організація.

           У боротьбі проти фашистських загарбників на фронтах Великої Вітчизняної війни брали участь 58 місцевих жителів, 56 чоловік загинуло, 14 нагороджено орденами й медалями Союзу РСР. На подвір’ї школи, в центрі села Жолоби встановлено пам’ятний знак воїнам – односельцям.

        

КАТЕРИНІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

Катеринівка - центр сільської ради розташоване  за 18 км від районного   центру   м. Кременець    також  до найближчої залізничної станції . 

       Найважливішою подією в житті селян  була Велика Вітчизняна війна  коли  10 березня 1944 року у село  ввійшла Радянська Армія і 90 чоловік села поповнили її ряди, з яких не всі повернулися додому живими. Про пам’ять загиблим воїнам – односельчанам в  центрі села  встановлено  пам’ятник.   До війни   село Катеринівка носило назву  містечко Катербург і входило до Великодедеркальського району.   Граф Ю.В. Плятер містечко Катербур   назвав   в честь дружини.

          Головою сільської ради у 1945 році було обрано  Прошену Євгенія      Павловича.

           Влітку 1992 року за  бажанням жителів  село входить до Кременецького району.

           На території села у 1949 році було організовано колгосп імені  Лесі Українки.

     У шістдесяті роки  село швидко розвивалося,   збудовано сільський клуб та бібліотеку, дообладнано лікарню, яка діяла з 1956 року,  добудовано восьмирічну школу, відкрито  сільмаг, продмаг, книжковий магазин, їдальню, поштове відділення, через село була збудована асфальтна дорога.

У 1996 році  відбулося розпаювання земель.

У  жовтні  місяці 2010 році село газифіковане.      

 

Історичні пам’ятники -  пам’ятник  воїнам – односельчанам полеглим   у Великій  Вітчизняній війні, меморіальна таблиця  О. Лятуринській (2002 р.)

 Культурні пам’ятники відсутні.

 

КОЛОСІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

     Село Колосова входить до Колосівської сільської ради Кременецького району Тернопільської області.

     Центр –  с. Колосова, розташоване за 10 км від райцентру та 70 км від  м. Тернопіль.

     Територія 279,5 м2, дворів - 138, населення - 382 чоловік.

     Село має хвилясту поверхню, розташоване на Волино - Подільському плато.

     Археологами виявлено поселення в VІ-VІІ ст. до н.е.

     З історичних джерел землі села належали поміщику, який мав маєток, він займався вирощуванням зернових, зокрема пшениці, яка мала великі колоски, звідти і пішла назва Колосова. Друга легенда свідчить, що поміщик зі своєю сім’єю їхали каретою в гості і їм відлетіло колесо від карети, пан дуже злякався і давай кричати  «колосо», «колосо» в честь цієї історії і пішла назва Колосова.

      Колгосп в с.Колосова засновано в 1949-1950 роках, керував колгоспом місцевий житель Савчук Маркіян. В1944 році створено орган влади - сільрада, в 1946 році заснована початкова школа. В 1958-1962 роках села Колосова, Рудка, Двірець, Шпиколоси, Жолоби об’єдналися в один колгосп, який дістав назву ім. Леніна.

     В селі знаходиться загальноосвітня школа І-ІІ ступенів, фельдшерсько-акушерський пункт, будинок культури, бібліотека,магазини.

     При будинку культури організовано гуртки художньої самодіяльності.

     В 1990 році в с.Колосова побудовано церкву за кошти громадян, яка носить назву Іоанна Богослова.

  В 1996 році відбулося розпаювання земель.

  В 2005 році село було газифіковано.

  В 2005  році ліквідовано СВЗП «Нива»

Багато яскравих сторінок пов’язаних з роками Великої Вітчизняної війни. Їх вписали своєю мужністю, захищаючи Батьківщину мешканці села Гончарук Петро Михайлович, Мороз Сергій Петрович, Братасюк Василь Артемович і багато інших. Багате село і своїми трудовими здобутками. Донині пам’ятають  Пожидаєва Івана Ілліча, який за час керівництва збудував свиннотоварний комплекс, тракторну бригаду, приміщення автопарку, магазин, будинок культури. Не забувають односельці передових механізаторів та тваринників, які за сумлінну працю нагороджені орденами та медалями. Серед них механізатори Пташнюк Давид Андрійович, Янкевич Василь Никанорович, тваринники Вознюк Ганна Олексіївна, Вознюк Ганна Іллічна, ланкова Петрук Ганна Андріївна.

Історичні пам’ятники: обеліск загиблим в роки Великої Вітчизняної війни.

 

КРИЖІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

Крижі центр   Крижівської   сільської  ради.

        Відстань   до  районного  центру   25  кілометрів,     та    12 км    до  найближчої  залізничної  станції  Рудня  - Почаївська.

       На    північний  захід  від   Кременецьких  гір, на    рівнині  так  званого  Малого  Полісся   розкинулося  село   Крижі.  

           Своєю   історією    село   Крижі   сягає  кінця   ХVІІ – початку  ХVІІІ  століття.

В сиву  давнину   вся  територія   була   покрита  лісом.   Про  це  свідчать  поодинокі   столітні   дерева та  перекази  старожилів,   які  передаються   з  покоління  в  покоління.   Коли   розпочалася  вирубка  лісу,  то  на   невеликих    діляночках  селилися  люди.   Поступово   поселення  розширювалося.   За  рахунок   родинного   відношення,   утворювалися   хутори,  назви  яких  походять  від прізвищ   родів:  Росоли,  Гаврили,  Панасюки,  Рудники,  Устини,  Тригуби,  Ленкуни,  Цілидині,  Пачкарі,  Свідрі, Панасюки.

 Назва  села   Крижі,   по  переказах  старожилів:

Радивилівський  шлях,  через  який  проїжджали  чумаки,  що  проходив  з  села  Бережці    біля   поселення,  що   назвали  Криж,  розділявся  на  дві  дороги   і   на  захід   за  селом  сходився  докупи.    Це  нагадувало  криж,  в  упряжці  коня,  що    дало  назву  селу.

        В  роки   Першої  світової  війни  населення   Крижів  було  вивезене   в   Катеринославську   і  Воронежську  губернії,   а  частина  чоловіків  перебувала   в  царській    російській   армії:   Батьковець    Афанасій,  Смочук   Василь, Синіцький   Степан,  були  нагороджені   Георгіївськими    хрестами.   

     Крижівці  брали  участь  в   революційних  подіях   1917 –1920   роках: Гамера   Данило,  Панасюк   Василь,  Мидлик   Кузьма,  Краєвський   Олексій    служили   в  армії   Петлюри,    а  Антонюк   Максим,   Краєвський   Павло  перебували  в   бригаді  Котовського.  В  1920  році   в  с.  Крижі  відбувся  бій   між   Котовським   і  поляками.

     Майже  20  років  село  Крижі   перебувало  під   окупацією  панської   Польщі.   

       У  вересневі    дні    1939  року   в  Крижах  була   встановлена   Радянська  влада.  В  квітні   1940  року   утворена  сільська  рада.  Першим  головою   Крижівської  сілької  ради   обрано  Підмурного  Петра  Степановича, секретарем  Панасюка.  Степана  Петровича.

       На   початку  1941  року  був  створений  колгосп  ім. Тимошенка,     головою  колгоспу    обрали    Підмурного   Петра   Степановича.

       Багато    пам’ятних    подій   села  пов’язано  з періодом   Великої   вітчизняної  війни.  

  Вже  в  перші  дні   війни,  25  червня   1941  року  німецькі  літаки  бомбили    хутір  Гамері,  загинула  сім’я   Гордія   Циганюка  і     Гамера  Семен.   А   27 -   30  червня 1941 року  відбулося   танкове   побоїще  в  так  званому   трикутнику   Броди – Дубно – Луцьк,   куди  ввійшла   територія  села   Крижі.    30  червня 1941  року німецькі   загарбники  захопили  Крижі.   Страшний  і  жорстокий  був  окупаційний  період.   Закриті  були  школа,  клуб,  бібліотека,  магазин.

      20  березня   1944  року   село  Крижі  визволено   від   німецьких   загарбників, 111   бригадою  25  танкового  корпусу, яким  командував  генерал-майор   Анікушкін    Н.В. 

   Крижівчани   глибоко  шанують  пам’ять  радянських  бійців  і   односельчан,  які  віддали своє  життя   за  визволення    рідної  землі.  Монумент  Слави, що  в  центрі  села,  нагадує   молодому  поколінню  про тих,  хто  віддав  своє  життя     за  світле  майбутнє  свого  народу.    Над   перезахороненими   останками   бійців,   що  загинули   в  бою  за  визволення  села,   на  надгробних  плитах  вписано  прізвища   19  радянських солдат,  а   на  меморіальній   дошці   -  42  прізвища, що     загинули  і  пропали    безвісті  односельчан.

        1950  році  в  Крижах  заново  організовано   колгосп  ім. Шверника.  Головою  колгоспу  обрали  Тивонюка  Тимофія Омеляновича.  В  1958  році  колгосп  перейменовано   на  ім.Шевченка,  а  в  1963  році  на  ім.Пархоменка.   Найкращих   результатів   господарство досягнуло  у  70 – 80 -х роках.   В  цьому    не  мала  заслуга  голів  колгоспу     Неприцького   К.С.  та  Чубика  Ф. В  1992  році  колгосп  ім.Пархоменка  реорганізовано  в колективне сільськогосподарське  підприємство  (КСП).   В  1999  році  організовано   спілку  власників    земельних,  майнових  паїв  ( СВЗМП ) “Крижі”,    яка  об’єднала 535   власників  паїв.

        За  самовіддану  працю 35  крижівчан  нагороджено    урядовими   нагородами:  Кондратюк  Ганна  Григорівна   -   орденом  Леніна;  Чумакевич  Віра  Іванінвна,  Чумакевич   Ольга  Іванівна,   Краєвська  Марія  Родіонівна, Циганюк  Надія  Юхимівна – орденом   Трудового   Червоного  Прапора;     Олійник    Марія   Павлівна  - орденом  Трудової  Слави  ІІІ  ступеня  та  Знак  Пошани;   Воронко  Федір  Микитович  - орденом   Трудової  Слави   ІІІ  ступеня;  Мудрик   Людмила  Василівна, Хижевська  Ганна  Олексіївна,  Хмель   Ліда  Василівна  - орденом  Знак  Пошани,  Хижевський  Сергій  Улянович -  орденом  Жовтневої   революції  та  Знак  Пошани.

    В  назвах  трьох  вулиць  села  увіковічена  пам’ять   односельчан:

  вул. В.Циганюка  названа  іменем   загиблого    в  Афганістані    Циганюка    Валерія  Дмитровича  -  посмертно  нагородженого  орденом  Червоної  Зірки.

  Вул. П.Підмурного   носить  назву     першого   голови  сільської  ради   та   голови  колгоспу   Підмурного    Петра  Степановича  -  закатованого   в   Кременецькому  гестапо.

  Вул. Ф.Хмеля  носить   назву  голови  сільської  ради   Хмеля  Федора  Павловича,   який  загинув   1949   році    в  період  політичного   протистояння.

   В   1936  році  в  Крижах   побудовано  початкову  школу  /4кл./  І  ступеня,  з  двома  вчителями,  з  польською  мовою  навчання,  142  учні   навчалося  в  цій  школі.   В  1941  році,  коли  село  було  окуповано   німецькими  загарбниками  школу  закрили.   В  вересні  1944  року  школа  відновила  свою  роботу,  але  в  листопаді  знову  припинилося  навчання,  і  шкільне  приміщення  стояло  напівзруйноване  аж  до   1949  року.  Чотири  роки  крижівські  діти  навчалися  в  однокімнатних  класах  у  хатах.  В  1949  році  Крижівська  школа  була  відремонтована  і  відновила  роботу   як  семирічка,  з  часом  переведена  у  восьмирічку.    В  1986 році  в  селі  Крижі  відкрила  двері   нова  ЗОШ  І-ІІ ступеня.

  В  1950  році  в  селі  відкрито  хату   читальню,  а  в  1955  побудовано  клуб,  бібліотеку.    В  1968    побудований  будинок  культури.     В  1974  році  відкрито  краєзнавчий  музей,  який  діє  і  до  цього  часу,  фонд  якого  постійно  збагачується  матеріалами  з  історії  рідного  краю.  Постійним  завідуючим  музею  є  Краєвський  Сергій Петрович .

    В  1986  році   на  території  села Крижі   побудовано   церкву   Успіння   Пресвятої  Богородиці   яка  діє   і   на  даний   час.

В 1996  році   відбулося  паювання  земель.

В  2007  році  село  газифіковано.

  Село    Мисики   виділене   в  адміністративно-територіальному   поділі   України   в  село,  однак  є  придатком      як  одна   вулиця   села  Крижі.    До  центру  сільської  ради    з крайнього  кінця  забудованої   вулиці 3  км.   

   В  селі  немає  магазину, школи, фельдшерсько-акушерського  пункту,  церкви.

 

ЛІДИХІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА 

Сучасне село Лідихів на Кременеччині, цій складовій  частині історичної Волині знаходиться на межі трьох областей: Тернопільської, Рівненської, Львівської.

  Лідихів в давнину знане містечко з могутнім замком прикривало Почаїв і було своєрідним його захисним щитом.

  Село Лідихів вперше згадується в описі Кременецького замку від 1410 року. Село колись було багатолюдним і багатим містечком. Це маєток родини Лєдуховських герба Шалавих, що ведуть свій початок від роду Галки. Нестор Галка в 14 ст. виступає як родоначальник цього роду.

  В 1872 році по опису значилось 249 дворів, 1982 прихожан, 30 десятин орної землі, 2 десятини присадибної, церковно-приходська школа діяла з 1887 року і була розміщена в громадському будинку на утримані прихожан.

  На сьогоднішній день в селі Лідихів діє загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, де навчається 426 учнів. Школа потребує капітального ремонту.

  На території села діє амбулаторія, де при необхідності нададуть медичну допомогу жителям села.

  Відновив роботу цех по розливу мінеральної води „Лідехівська”.

  Державні акти на земельні ділянки (паї) видані в 2006 році за рахунок  Проекту підтримки приватизації землі в Україні.

 

 ЛОПУШНЕНСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

Лопушно – село  в  Кременецькому  районі. Центр  сільради, якій  підпорядковані   села Лопушне,  Крутнів  і  Раславка.  До  Лопушного  приєднані  хутори  Гаї, Кізлів, Козаревщина. Воно  розташоване  обабіч  траси  «Почаїв – Тернопіль».

Перша  писемна  згадка  1912  рік.

Лопушне (або  як   говорять Лопушно, Лопушна) щодо  своєї назви: Одні  жителі  кажуть  що  саме   у  цій  місцевості    росло  багато лопухів, другі  пов'язують  із   прізвищем   пана   Лопухіна, який  тут  мешкав,  треті   твердять, що  назва  пішла від  трьох  лип, які  росли  на  його  околиці, спочатку  було  Липушно, а  згодом -  Лопушне.

З  1545  року    поселення  стало  власністю  Д. Вишневецького. У  документах   цього  часу   йдеться   про   «дві  городні  цього   князя   з   його  маєтків: Таразя , Комарина, Крутнева  і  Лопушно». 

 В  акті   від 23  січня  1703  року   село  згадується    в   універсалі   кн. Вищнівецького з  просьбою  виділяти  по 100  золотих  з  кожного  двора  на  утримання   литовського  війська, яке  прийшло  воювати  з  козаками.

З  другої  половини  ХІХ століття  поселення  належало графу  А.Потоцькому. Як  відомо  із  досліджень, у  селі  Лопушне  був  замок, побудований  багатим  Вельможою. До 1937  року  збереглися  його  руїни. У 2004  році  проводилися   роботи   по  газифікації, виявили   у  частині  села     по  вул. Залісниця   підземні  ходи. Можливо, саме  там  знаходився  замок,   а  ходи -  це  його  комунікації. Старожили   припускають,   що  один з  них  міг  вести   до  Підкаменя. А  ще  через  село   проходив    Чумацький  Шлях.

На  грунтах  Лопушне  у  1936  році   знайдено  на  терені   фільварку   скарб  монет   римського  періоду, що  складаються з 20-30  динарів.

Ще   у  селі  займалися  гончарством, саме  на  Розтіччині   є поклади  глини, з  якої  виготовляли  посуд   та інші  речі  домашнього  вжитку. Наприкінці ХІХ століття   в  селі  Лопушне   було    біля 100  дворів   і 721  житель.

 

З  історії  місцевої  церкви

Невідомо,   по  рахунку   яка,   перша  чи  друга  церква   була  побудована   в  1948  році   на  доходи  селян.  Вона  знаходилася  трохи  вище  за  школою, (побудованою  в  наш  час),  біля  неї  - цвинтар. Церква  була  дерев'яна, одно купольна, на  кам’яному  фундаменті, покрита  бляхою. Зсередини   і  зовні   пофарбована  в  синій  колір. Неподалік   люди  звели  дзвіницю. Проводи   відбувалися  в  Світлу   суботу.

         Церква  у  1863  році    одержала  в  подарок  15  богослужебних  книг  від  імператора   Олександра ІІ.

         Землі  під  будинками  було 2,5 десятини, орної – 28 дес., сінокосу - 4 дес. (Ліс   поблизу   Австрійського  кордону). На  ці  грунти  є  відповідний  лист   поземельної  комісії   від  15.12.1833  року, план від 1841 року, складений  землевпорядником  Словіковським.

Священиками  в  селі  Лопушне були:

Григорій  Білецький – 1799-1831 рр.;

Євстахій  Владимирський – 1831-1858 рр.

По  цих  даних  можна  стверджувати  що  це  була  перша  або  друга  церква  з  часу  заснування  села. Метричні  книги  збереглися з 1799 року, а  різні  відомості  - з 1815 р.

Священик  на  той  час   мав   зарплатню   300 руб.   Псаломщик  - 50 руб., паламар  - 36 руб.,   проскурник   - 15 руб.   Для  Семена  Федоровича  Дублянського   жителі   у  1859  році  звели  будинок. На  парафії  прослужив  аж  до  смерті.  Похоронений  на    цвинтарі  с. Лопушне ,,де  родина  Дублянських  має   свій  мурований   гробець. Під  час  Першої  світової  війни  австро-угорський   військовий   штаб  виніс   труни  на  двір, а  самі  штабівці   розмістилися  там. Австріяки  знали,  що  царська  армія   шанує  цвинтарі  православних, і  тому  не  буде  обстрілювати  таких  об’єктів…».

         Церква 1848 року  побудови   була  зруйнована   під  час   війни  1914  року, залишився   тільки  старий  цвинтар.

         Після  війни  жителі  села   з  колишньої    гуральні  побудували   церкву  Святої Покрови, які  освятили    у  1926  році. На  парафію  прислали  священника  Климента   Григоровича  Коцюка. Він  закінчив   Кременецьку  духовну   семінарію   і  був  направлений  працювати   в  село  Дерно  Волинської  області. У  1935  році  о. Климент   переводиться  настоятелем  в  село  Лопушне,  де  прослужив  32  роки, здобувши   загальну  пошану   і  любов    у  своїх  і   сусідніх  парафіян. 

У різні  роки   священиками  були:

О. Леонід (Трофимлюк),

О. Ігор  (Бойко)

У  даний  час  на  парафій  села   О. Мєлетій (Підгурський). Його  знають  як  відданого Христовій  Церкві   настоятеля,  ревного  проповідника  Слова  Божого, людину  вимогливу  до  себе   і  до  інших, коли  це  стосується  діла   Божого та  сумлінного  виконання   пастирських  обов’язків О. Мелетій  користується  великою  повагою  та  шаною   своїх  та  інших  парафіян, де  йому  доводилося  служити.  З 1974  року   знаходиться  при церкві   іподияконом  Клепач  Федір  Онуфрійович.  Біля  церкви  збудовано  нову  дзвіницю.

 

 

Випробування  війною

 

1914  року    розпочалася  Перша  світова  війна. Голод,  поневіряння, розруху   принесла  вона   і  для  жителів  села. Через  Лопушне  проходила  лінія  фронту, а  тому  жителі   опинилися  в  біженцях, залишивши  рідні  домівки. Чоловіки  пішли  на  фронт. Був  серед  них  і  лопушанин  Жук  Андрій   Васильович, який  пройшов  усю  війну    і  повернувся  додому.   Вдруге  доля  кинула   його у  горно  війни  у  1941  році. Сім'я  діждалася,   він  повернувся  героєм   у  рідне  село. Працював   біля  землі, виховував  дітей, правнуків, помер  у  1985  році.

         Лінія  фронту  ділила  Лопушне  на  дві  частини.  За  цвинтарем  окопалися  австрійці, а  під  Розтіччиною  -  росіяни. Старожили  розповідають, що  у  часи  перепочинку  обидві  сторони  (вояки)  сходилися  біля  джерела   Рачиха. Поповнювали  запаси  води, гомоніли  про  наболіле, «браталися»   між  собою. А  на  ранок  знов  ставали  ворогами…

Півтора  року  фронт  стояв   біля  Лопушне. Село  було  зруйноване, спалене,  покопане. Від  церкви  залишилися   руїни. Таким  його  побачили  лопушани,  коли   повернулися  з  біженців. Поля  лежали, облогами,  перериті окопами.  Роки  відбудови  були  важкими, жили  в  землянках, важко  працювали, терпіли  голод  і холод.

 

Під   Польщею

У 1920  році  в  село  ненадовго  прийшла  Червона  Армія, а  на    весні  Західна   Україна  опинилася під  владою  Польщі. Нічого доброго  для  села  нова  влада  не  принесла, село  загоювало  свої  рани  після  війни. Пани  для  власного  зиску  побудували  в Лопушному  гуральню, відкрили  польську  школу,   скрізь  закріпилися  нові  порядки. В  господарстві  в  першу  чергу  почали  звільняти    українців,  навіть  тому,  що  вони   розмовляли  рідною  мовою. Така  ситуація  гостро позначилася  і  на  стосунках між  людьми,   руйнувалися  сім'ї, як   от   подружжя  Соколовських  Яна та  Анни. Доля  розкидала  їх  по  різні  боки, Анна  не  могла  їхати  в  Польщу, бо  там  переслідували  українців, а  в 1939 році  Ян  залишив   дружину  і   поїхав  до  себе   на  батьківщину,   з  надією  повернутися. Але  не  судилося  їм    вже  бути  разом. Анна  вже  більше  ні  з ким   не  поєднала  своєї  долі.

         Чужі  відбирали  з  рук  меча  і  загонили  до  плуга, врешті  прийшла  нова  влада   і  безправно   забрала  плуга, за  нього   судила  і  карала.

 

За   німців

У 1939  році  в  Лопушне  прийшла   Червона  Армія. Було  поділене  панське  добро: зерно, худобу, реманент. А в  1940  році місцевий  колгосп,  ним  керував  Жук   Андрій.

         22  червня   німці  напали  на  СРСР. Вже  через  кілька  днів   через  село, зі  сторони  Чорного  Лісу, приходили  розбиті   загони   Червоної  Армії  йшли  пішки, воїни  були  голодні, вимучені. Жителі  всіляко  підтримували  їх, допомагали.  А  десь   в  середині  липня   в  селі  об'явилися  німці. Вони  ввели  свої  закони   і  порядки. Забирали  в  людей  молоко, яйця,   розбивали  жорна.

         Селяни  почали  робити  спротив   німцям, побутували  здачу  контингенту. За  порядком  у  селі  наглядав   староста   Базан  Василь. З  села  на  роботу  в  Німеччину   були  вивезені: Грисина  Євдокія, Пастощук  Дуня,  Костюк  Василь, Клепач  Ксенія,  Бистрицький  Федір,    Гуменний Федір,  Пастощук  Євдокія.

         В  літку  1944  року   село  було  визволене   від  фашистів. Коли  фронт відкотився   на  захід,   то  по  селах  НКВД   почали  переслідувати  підпільників  ОУН УПА. Повстанський  рух  розгорнувся  зі  всією  силою.   У  листопаді   1944  року   за  Лопушне, під  Панасівкою, відбувся  великий  бій, загинуло  багато  повстанців, лише  небагатьом  вдалося  втекти.

         На  місцевому  кладовищі у 1992  році  перезахоронено 11  вояків УПА, які  були  родом  з  навколишніх  сіл.

         103  жителі  села  брали  участь  у  Великій Вітчизняній   війні, 63  нагороджено  орденами  та  медалями, 36  загинуло. В  пам'ять   про  них   у 1985  році   в  селі   було   споруджено  пам’ятник  воїнам  односельчанам.

 

Післявоєнні  роки  та  сьогодення

Життя  після  війни  було   нелегким, потрібно  було  відбудовувати  зруйноване  село. Важка  праця, голод, холод  випали  на  долю  кожного  селянина.

         У 1947  році було  поновлено  колгосп, назвали його «Нове  життя» до  нього  входило  два  села  Лопушне  і  Волиця.  Керівниками   колгоспу  у  різні  роки  були:  Коршенюк М.І., Жук  А.,  Бабич, Шкребтій, Костюк  О.Ф.,   Сорока  Г.М. -  за  часів  його  керівництва  колгосп  був  мільйонером, у 1979  році  від  колгоспу «Нове  життя»  відійшло село  Волиця, яке   приєдналося  до колгоспу «Ленінський  шлях»  а  пізніше  до  колгоспу  «Нове  життя» приєднали  колгосп «Україна» до  якого входило два села  Крутнів і  Раславка  і  залишилася  назва  колгоспу  «Україна».    Було  споруджено    виробничі   і  громадські приміщень, восьмирічну  школу, клуб, бібліотеку, фельдшерсько-акушерський  пункт, 2  магазини, відділення зв’язку, майстерню для  пошиття та   ремонту  одягу.  У  1974  році  в  селі  почала  функціонувати   нова  школа І-ІІІ ступенів. Наприкінці 80-х  звели   адміністративний  будинок, де  на  сьогоднішній  день   розміщена  сільська  рада, бібліотека-філіал  села  Лопушне, відділення  зв’язку, амбулаторія  загальної  практики  сімейної  медицини.

У 1992 році  колгоспи  роз'єдналися  на  колгосп «Нове життя» до  якого  входило  с. Лопушне, та  колгосп «Україна» до  якого  входили  села  Крутнів, Раславка. Головою колгосп «Нове  життя»  був  Костюк А.Ф., Нарадка  В.Р.,   Чернобай В.М.

У 2000  році  колгосп   «Нове  життя» було   реорганізовано в  ПАП «Полісся», а  у 2004 було  створено СВЗП «Нове  життя».

У 2008  році  СВЗП  «Нове  життя»  було  ліквідовано.

У 2005  році   розпочали  газифікацію  села, яка, на  сьогоднішній  день  уже  закінчена. Жителі  тішаться,  що  у  їхніх  оселях загорівся  голубий  вогник.

 

                                    З  історії  Лопушненської   школи

Школа  грамоти  існувала  в  селі   ще  у 1875  році, знаходилася  вона   в  громадському    домі,   поблизу  церкви. У  ній  навчалося  25  учнів, зарплата   вчителя    становила 6 крб. на  місяць.

         Царська школа   знаходилася  на  Залісниці (частина  села). Місцеві  жителі  про  неї  нічого  не  знають. Коли  освятили  церкву  св. Покрови, то  в  підвальному  приміщенні   польська  влада   організувала    чотирьох класову  школу. У  ній  навчалося  чимало  дітей. Працювали  вчителі: М. Клімер, Орнатовський Г.В., Рафальська  Н.М. Кілька  разів  на   тиждень  священик  читав Слово  Боже. Ця  школа   проіснувала  до 1941  року.

         Після  війни  була  збудована   восьмирічна   школа, де  працювало 11  учителів, навчалося 192 учні. Директором  цього  навчального  закладу  був  Якимович  С.П.

         У 1974  році   почала  функціонувати   дох поверхова   нова загальноосвітня  школа 1-111  ступенів. У  різні  роки   школу  очолювали: Рудик  Бобрик М.Д., Якимович С.П., Гордіца Я. Г., Кондратюк Н.А.,  з 1993 по   лютий 2011  року Русняк І.М., на  даний  час   школу  очолює   Шаповал Л.С.

За  36  років    свого  функціонування   школа  дала   путівки   у  життя  близько  двом  тисячам   випускників.

 

Крутнів -  село  в  Кременецькому  районі. Підпорядковане    Лопушненській  сільській  раді. До  Крутнева  приєднано  хутір  Бобрівці.

 

                                               З  сивої   давнини

В  сиву  давнину, коли  татарські   орди   плюндрували   українські  землі  і  гнали  на   чужину    красунь  українок, палили  села  і  міста, руйнували  наші  святині. Козаки  боронили  свою  рідну  землю  від  жорстоких  завойовників. В  одному  такому  бою  загинув   козак,  по  прізвиську Крута.

         У  мальовничому  місті,  де  долиною  протікала  стрімка  річка   Іква, яка  своєю  прохолодною  водою, напувала  не  одного  подорожнього, зцілювала  не  одного  козака,   похоронили  побратими   козака  Круту   і  насипали  високу  могилу.

         Сподобалася  та  місцевість  людям  і  почали  вони  тут    селитися, а  село  на  честь  відважного  козака  назвали  Крутнів.

Перша  писемна  згадка  занотована   в  документах 1545  року, як  власність  князя   Д. Вишнівецького. У  документах   цього  часу   йдеться   про   «дві  городні  цього   князя   з   його  маєтків: Таразя, Комарина, Крутнева  і  Лопушно». 

 В  акті   від 23  січня  1703  року   село  згадується    в   універсалі   кн. Вишнівецького з  просьбою  виділяти  по 100  золотих  з  кожного  двора  на  утримання   литовського  війська, яке  прийшло  воювати  з  козаками. З  другої  половини  ХІХ століття  власником  села  був Альфред  Потоцький.

  

З  історії   місцевої  церкви

Сільська  церква   Різдва  Пресвятої  Богородиці – побудована  в 1770  роках. На гроші  прихожан. Дерев'яна, на  кам’яному  фундаменті, трьох купольна, покрита  бляхою, міцна.   При  ній  дерев'яна   дзвіниця. у  1859  році    церква  і  дзвіниця поновлені   на  гроші  прихожан  і  поміщика. Церква  в  середині  розмальована  масляними  фарбами в  узори, а  ззовні  пофарбована     масляними  білими  фарбами, та  дзвіниця  пофарбована  білими  фарбами. Проводи  проводять  у  другу  неділю  після  Паски.

         Копії  метричних  книг  зберігаються   з 1752  року. Опис  церковного  майна  є  від 1882  року.

         Земля  присадибна  з  городом  1 десятина, 122 сажні, орної  землі 26  десятин -1099 сажнів, сінокосу 6  десятин -1031 сажнів. На  цю  землю  є  відхідний  лист  Поземельної  комісії  від 13  грудня 1833   року.

         План  повітового  землеміра  Словиковського  від 1846  році і  проект від  1849  року. Дім  священика - дерев'яний, амбар і  сарай  на  церковній  землі   входили  у  власність   дочки  покійного  священика Євстафія  Владимирського. Для паламаря  прихожани  побудували  будинок.

 

Випробування  війною

1914  року    розпочалася  Перша  світова  війна. Голод,  поневіряння, розруху   принесла  вона   і  для  жителів  села Крутнів.  Особливо руйнівні  воєнні  дії  мали  місце  в 1915-1916  роках.  У  селі  Крутнів   та  вздовж  річки  Іква  тривалий  час  стояла   лінія  фронту, двох  воюючих  армій -  російської   та  айстро-німецької а  тому  жителі   опинилися  в  біженцях, залишивши  рідні  домівки.

У 1939  році  в   село  прийшла   Червона  Армія. Було  поділене  панське  добро: зерно, худобу, реманент.

         22  червня  1941 року німці  напали  на  СРСР. Вже  через  кілька  днів   через  село, зі  сторони  Чорного  Лісу, приходили  розбиті   загони   Червоної  Армії, воїни  були  голодні, вимучені. Жителі  всіляко  підтримували  їх, допомагали.  А  десь   в  середині  липня   в  селі  об'явилися  німці. Вони  ввели  свої  закони   і  порядки. Забирали  в  людей  молоко, яйця, жорна  розбивали.

         З  села  на  роботу  в  Німеччину   було  вивезено     декількох   людей.  В  літку  1944  року   село  було  визволене   від  фашистів. Коли  фронт відкотився   на  захід,   то  по  селах  НКВД   почали  переслідувати  підпільників  ОУН УПА. Повстанський  рух  розгорнувся   зі  всією  силою.

        В  пам'ять   про полеглих  у  німецько-радянській  війні  у 1975  році   в  селі   було   споруджено  пам’ятник  воїнам -  односельчанам.

 

                                       З  історії Крутнівської   школи

Школа  грамоти  існувала  в  селі   ще  у 1875  році, знаходилася  вона   в  громадському    домі. У  ній  навчалося  18   учнів, зарплата   вчителя    становила 6 крб. на  місяць, проіснувала  вона  до  Першої Світової  війни, як  Західна  Україна   перейшла  до  Польщі  школа  знаходилася в   частині  житлового  будинку  з 1920 по 1939  рік, з 1939  по 1941  рік була  школа  Радянського  типу, а  під  час  війни   початкова  школа  в, якій  навчання  велося  українською   мовою,  після  війни  діти  навчалися   в  хаті  священика.

         З 1967 року  існувала   початкова  школа, у 1974  році школа  була  закрита, а  дітей  почали  довозити  в  Лопушненську  загальноосвітню  школу  І-ІІІ ступенів.  У 1984  році  відкрили  початкову   школу І ступеня   директором   до 1987  року  працювала  Слободянюк  Анатолія  Василівна, а  з 1987  року  по 2003  рік  Русняк  Дмитро  Михайлович, а  з 2003  року  в  селі  відкрили   школу  І-ІІ  ступенів,  у ній  продовжує  працювати   директором  Русняк  Дмитро Михайлович

 

Післявоєнні  роки  та  сьогодення

Життя  після  війни  було   нелегким, потрібно  було  відбудовувати  зруйноване  село. Важка  праця, голод, холод  випали  на  долю  кожного  селянина.

         У 1949  році було  поновлено  колгосп «Андреєва»      приблизно у 1956 році   до  нього   приєднали колгосп «Комсомолець» і  назвали  колгосп «ім.Малінкова  який  пізніше  було  переіменовано  в  колгосп  «Україна» у  60-х  роках  до  нього  приєднали   колгосп «Нове  життя» після   об'єднання  залишилася  назва   колгоспу  «Україна» головою  колгоспу  був Сорока  Г.М.,  за  його  керівництва  було  побудовано, ФАП, клуб, приміщення  школи,  пізніше  головою  колгоспу  працював  Волошинський  В.С.  Колгосп  спеціалізувався   на  вирощуванні  зернових, технічних   культур, картоплі, було  розвинене  овочівництво, садівництво   тваринництво, бджільництво. Колгосп  мав  свій  соковий  цех, пластмасовий  цех, олійню.
1992  році  колгосп «Україна»  розділився  на  колгосп «Нове  життя» до  якого  входило  с. Лопушне    та  колгосп «Україна» до  якого  входило  два  села  Крутнів, Раславка  і  його  керівником  залишився  Волошинський  В.С.   а також керівниками  були: Ковальський А.Ф., Галяс  Г.І. 

У 1996 році   відбулося розпаювання  земель.

У 2000 році  колгосп «Україна»   розділилося  на  ПОП « Берегиня» до  якого   ввійшло  село  Крутнів керівником якого став Мірецький  Михайло  Миколайович   та  ПОП «Раславське» до  якого  ввійшло  село  Раславка.

У 2006 році ПОП «Берегиня» ліквідовано.

У 2006  році   розпочали  газифікацію  села, яка, на  жаль на  сьогоднішній  день  не  закінчена. Жителі  надіються  що  і  в  їхніх  оселях все-таки  загориться  голубий  вогник.

 

  Село  Раславка  розташоване  на  березі  річки,  що  є  притокою  Ікви.  Неповторні  краєвиди,  багато  джерел,  два  ставки. Його  по  праву  можна  назвати  маленькою  перлиною  подільського  краю.

Перша  писемна  згадка  1710  рік.

 Після війни був створений перший колгосп «Комсомолець» його  керівником  був  Ярмусь  Ігнат, приблизно у 50-х роках колгосп» Комсомолець»   приєднали  до  колгоспу «Андреєва»   утворивши  колгосп  «ім.Малінкова», який  пізніше   було  перейменовано  в   колгосп  «Україна»   який   у 60-х роках об'єднався з  колгоспом    «Нове  життя»  і  залишили  назву  «Україна» головою  колгоспу  був Сорока  Г.М.,  пізніше  головою  колгоспу  працював  Волошинський  В.С. з 1978 року  по 1994 рік. Колгосп  спеціалізувався   на  вирощуванні  зернових, технічних   культур, картоплі, було  розвинене  овочівництво,  тваринництво, бджільництво.
1992  році  колгосп «Україна»  розділився  на  колгосп «Нове  життя» до  якого  входило  с. Лопушне    та  колгосп «Україна» до  якого  входило  два  села  Крутнів, Раславка  і  його  керівником  залишився  Волошинський  В.С.   а також керівниками  були: Галяс  Г.І.,  Ковальський А.Ф.

У 1996  році відбулося розпаювання  земель.

У 2000 році  колгосп  «Україна»   розділилося  на  ПОП « Берегиня» до  якого   ввійшло  село  Крутнів  та  ПОП «Раславське» до  якого  ввійшло  село  Раславка  керівником  якого  став  Галяс  Михайло  Петрович.

У 2002  році ПОП  «Раславське» ліквідовано.

У 1997  році в  селі   збудовано    церкву св. Пантелеймона.

У 2005  році  село  було  газифіковане.

 

                                       З  історії Раславської    школи

    Раславська  загальноосвітня  школа  І – ІІ ступенів  збудована  в  1960  році  і  згідно  рішення  сесії  Крутнівської  сільської  ради №13  від  20.06.1960  року  функціонує,  як  навчально – виховний  заклад.  Директорами школи були:      Мацюк  П.С., Стельмащук  І.П.,  Козак  В.М.,  Талалай  В.В.,  Головатюк І.Х.,  Тлучкевич  І.Р., Жихарєва  В.В.  З  2003  по   лютий 2011року  школу  очолювала   вчитель  вищої  категорії  Шаповал  Любов Степанівна. На  даний  час  директором  школи  призначено  Дурко  Ольгу  Миколаївну. Зроблено  капітальний  ремонт  школи,  введено  в  дію  чудову  спортивну  кімнату,  де учні  школи  мають  можливість  займатися  улюбленими  видами спорту.

У  школі  працює  10  вчителів. А  оскільки кредо  школи  є  вислів  „Освіта – скарб,  праця – ключ  до  нього”, то  весь  педагогічний  колектив  працює  над  реалізацією  основної  науково – методичної  проблеми: „Виховання  особистості  з  високими  моральними, розумовими  і  фізичними якостями,  впровадження  інноваційних  технологій  в  практику  роботи  вчителів”.

У  центрі  уваги  педагогічного  колективу  постійно  є  втілення  в  життя  указу  Президента України  „Про  програму  роботи  з  обдарованою  молоддю”. Учні  школи  приймають  участь  у  ІІ  етапі  Всеукраїнських учнівських  олімпіад,  є  активними  учасниками  районних  конкурсів.

    Педагогічний колектив працює над створенням кабінетної системи. Функціонує кабінет інформатики, комбінована майстерня. Обладнаний спортивний майданчик, де учні займаються улюбленими видами спорту. Теоретичні знання з біології, трудового навчання учні застосовують при роботі на  навчально-дослідній ділянці.

    Розташування  села  у  північно-західній  частині  Подільської  височини,  наявність  гідрологічних  об’єктів  створюють  широкі  можливості  для  роботи  краєзнавчого  гуртка,  який  функціонує  у  школі.  Юні  краєзнавці  слідкують,  щоб  були  чистими  береги  річки,  яка  протікає  через  село,  розчищають  місцеві  джерела,  неодноразово  брали  участь  у  акції  „Первоцвіти  Тернопілля”.  Окрім  краєзнавчого,  в  школі  працюють  гуртки  „Вчимося  майстерності”, „Правознавець”, „Танцювальний”, спортивні секції.

 Роботи  гуртківців  експонуються  не  тільки  на  районних,  але  і  на  виставках  обласного  рівня.

    Школа  живе  повноцінним  життям.  Відзначення  державних  та  релігійних  свят,  предметні  тижні,  традиційні  зустрічі  з  випускниками – ось  неповний  перелік  тих  міроприємств,  у  яких  із  задоволенням  беруть  участь  учні  школи.

     Раславська  ЗОШ   від  святкувала  своє  50-річчя. І  вчителі,  і  учні  школи  прикладуть  всі  свої  зусилля,  щоб  їх  навчальний  заклад  став  ще  кращим, і  додав  міцні,  глибокі  знання  молодому  підростаючому  поколінню.

 

Історичні  пам’ятки:    у 1985  році   в  селі  Лопушне   було   споруджено  пам’ятник  воїнам  односельчанам. В  пам'ять   про полеглих  у  німецько-радянській  війні  у 1975  році  в  селі    Крутнів  було   споруджено  пам’ятник  воїнам -  односельчанам.

 

Культурні  пам’ятники: відсутні

 

 Видатні  особистості:

1.Вонсик  Дмитро  Федорович  28.10.1947  року  народження, уродженець  села  Крутнів, художник. Член НСХУ  1982  року Закінчив  Львівський  інститут   прикладного  та   декоративного  мистецтва. Учасних  всеукраїнських  художніх  виставок  від 1973  року. Серед  творів – гобелени «Урожай»

(«Сестри»,1976р.), «Україна» -1977 р. «Літо» («Врожай»), диптих  із  циклу «Пори  року» 1987 р., «Пісня». Зберігаються  в  міністерстві  культури  і  мистецтв  України, музеях  Тернополя,  Почаєва.

 

2.Бойко  Максим  Семенович 12.02.1912  року  народження  виходець   села  Лопушне – вчений  бібліограф, економіст,  журналіст, доктор  економічних  наук, член  Українського   історичного  товариства. Навчався  у  Почаєві, Кременці,   Вишнивці. Від 1940  перебував  у  Чехії, студіював  в  Українському  технічно- господарському  інституті  в  Подєбрадах 1944-1945  рр. Закінчив  вищу  економічну  школу  в  Мюнхені. Від 1949 року   в  Канаді    співзасновник  інституту дослідів   Волині  у Вінніпезі, його  секретар.  У 1968  році Бойко заснував  осередок  бібліографії  Волині. Видав  власним  коштом 45  бібліографічних  покажчиків:  «Бібліографія  джерел  історії  Волині»,  «Бібліографія  періодики  Волоні», «Друкарство  Волині 1678-1830»,  «Бібліографічний   довідник  поселень  Волині  ХІХ ст.» Автор  більше  як 500  праць. Збірки  своїх  творів  подарував бібліотеці  у  Львові, музею  у  Рівному  та  Торчині  біля  Луцька. Центральний  населений пункт  -  село  Лопушне.

 

 

ЛОСЯТИНСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

     Лосятин – село, центр сільської ради розташований за 28 км. від районного центру та залізничної станції Кременець. До обласного центру Тернополя 60 км. Лосятин згадується вперше в документах за 1528 рік, а також в 1545 році, коли Кременець отримував Магдебурзьке право. Тоді було складено опис маєтностей Кременецького замку в числі укріплення поміщицьких поселень, де значиться «Городня Лосятинських, Гаврила і Міхна з Лосятина». В тому ж описі згадується і також «Городня Михайла Лосятинського і братів його з Лосятина». Перші поселення на території Лосятина, як свідчать дані археології відносяться до епохи неоліту (6-3 тисячоліття до н.е.) та епохи бронзи (2 тисячоліття до н.е.) В давньоруські часи тут існувало укріплене городище, яке датується приблизно ХVстоліттям. Згодом їх власність переходить до шляхтичів Ісеринських. В 1556 році деякі землі відійшли власникам Почаєва Василю і Анні Гойським. В складі цього маєтку в другій половині ХVIIстоліття вони переходять до наслідників Гойської по лінії Адама Фірлея, зокрема до його внучки Софії-Варвари, яка була замужем за графом Станіславом Тарнавським. В 1767 році граф Тарнавський позичив в Почаївського монастиря значну суму грошей і віддав під заставу село Лосятин. Граф не зміг, чи не схотів сплатити борг і село з часом стає власністю Почаївського монастиря. В 1795 році село переходить у відомство Волинської губернії.

   В 1906 році в селі відбулося селянське повстання, яке було придушене силою зброї. В роки першої світової війни село було окуповане австро-угорськими військами. В грудні 1917 року в селі проголошено Радянську владу. В червні – липні 1918 та в липні 1920 року тривало радянське будівництво. З 8 вересня 1920 року по 17 вересня 1939 року Лосятин, як і інші населені пункти перебувають під владою Польщі. В 1939 році повертається Радянська влада. З червня 1941 по березень 1944 року село знаходиться під окупацією фашистської Німеччини. 134 жителі села громили фашистів на фронтах Великої Вітчизняної війни, 54 з них загинули, 75 нагороджені орденами і медалями СРСР. Жителі села глибоко шанують пам'ять воїнів-односельчан, які віддали своє життя за визволення рідної землі. Пам’ятник в центрі села, біля школи нагадує молодому поколінню про тих, хто віддав своє життя за їхнє майбутнє. На меморіальних дошках викарбувані імена односельчан, які загинули в роки німецько-радянської війни. На кладовищі знаходиться могила двох невідомих радянських солдатів та братська могила пілотів війська польського 1939 року.

    В 1944 році була створена Лосятинська сільська рада, в яку входили Лосятин і Левківці. Першим головою сільської ради був Стецюк Василь Олексійович. В 1946 році була створена сільськогосподарська артіль «Жукова» в селі Лосятин та «Сталіна» в Левківці. Першими головами були Юрченко із Східної України в Лосятині та місцевий житель Гронь Степан Костянтинович в Левківцях. В 1951 році пройшло об’єднання і утворився колгосп «Перше травня», який очолив Зінкевич Канор Іванович.

   Довгий час головою колгоспу був Лабунський Володимир Іполитович. Під його керівництвом господарство досягло великих успіхів в розвитку сільськогосподарського виробництва. Провідний напрям господарства – рільництво і тваринництво. За час керівництва Лабунського В.І. була добудована двохповерхова школа, збудований двохповерховий адмінбудинок, птахоферма, свиноферма, два чотирьохрядних приміщення ВРХ, конюшня, тракторна бригада, токове господарство, КЗС, АВМ, сокозавод, столярний цех, пилорама. Діяв асфальтовий завод. По селу був проведений водопровід.

   За успіхи сільськогосподарського виробництва тракториста Василюка Ф.В. нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Колгосп «Перше травня» було перейменовано в КСП, пізніше в СВЗП ім. Лесі Українки. 21.01.2001 СВЗП ім. Лесі Українки було ліквідовано.

   На території села знаходиться храм Св. Архистратига Михаїла  УПЦ КП. Відомо, що перший храм був на кам’яному фундаменті, дерев’яний  Перша згадка про храм датується в 1729 році, хоча метричні книжки велися до цього. В 1914 році було зведено цегляні стіни нового храму, які були зруйновані австро-угорськими військами. Після цього було збудовано глинобитний храм. В 1996 році на кошти прихожан було збудовано на цьому місці новий цегляний храм. На території, де розміщений храм насипаний курган, що символізує пам'ять загиблих героїв, які боролися за незалежність України з часів козацтва, січових стрільців, УПА.

   При в їзді в село із сторони Почаєва стоїть Свято-Михайлівський храм УПЦ МП, будівництво якого закінчено в 2009 році. Також в селі діє церква християнських Євангелістів.

    В селі народився настоятель Почаївської лаври, Метрополит Луцький і Волинський, один із засновників УПЦ КП – Яків (Панчук Іван Дмитрович).

    В 1972 році збудована Лосятинська школа. Перша згадка про школу датується в 1864 році. То була церковно приходська школа. За час окупації Польщі на території села діяла початкова школа, де навчання проводилося на польській мові. В 1939 році всі діти шкільного віку були охоплені навчанням, яке велося на українській мові. Початкова кола була розміщена в будинках польських осадників. Працювали в школі 4 вчителі із Східної України. Після війни було споруджено спеціальне приміщення для школи. В 1947 році пройшла реорганізація початкової школи в семирічку. В 60-х роках семирічна  школа стала восьмирічною. В 90-х роках восьмирічна школа реорганізована  в ЗОШ І-ІІ ступенів з дев’ятирічним терміном навчання. Навчається 250 дітей.

    На території села діє ФАП, клуб, бібліотека, 2 магазини продовольчо-промислових товарів, бар, зв'язок, пошта, столярний цех, пилорама. На завершені реконструкція дитячого садка.

 

    Борщівка – село розташоване біля річки Іква, за 5 км. від центральної садиби села Лосятин та 34 км. від районного центру. Підпорядковане Лосятинській сільській раді. Перша згадка про село датується 1725 року. Поблизу села знайдено кам’яний наконечник списа доби бронзи, виявлено давньоруське городище.

    На території села є храм Іоана Богослова, який збудовано на кошти прихожан в 1725 році. Храм дерев’яний, на кам’яному фундаменті. Біля нього розташована така ж дзвіниця.

    В 1939 році в селі нараховувалося 37 з четвертю дворів, проживало 309 осіб.

    В 1944 році була утворена Борщівська сільська рада Почаївського району. В 50-х роках сільська рада була ліквідована і населений пункт було підпорядковано Лосятинській сільській раді. В 1949 році було утворено сільськогосподарську артіль «Червона зірка», першим головою був місцевий житель Ільницький Іван. В 1953 році артіль було приєднано до колгоспу «Перше травня».

   На території села діє ФАП, клуб, ЗОШ І ступеня. Є церква християнських Євангелістів.

   Встановлений пам’ятний знак полеглим воїнам-односельчанам у німецько-радянській війні.

          Центральний населений пункт – село Лосятин.

 

 МЛИНІВЕЦЬКА СІЛЬСЬКА РАДА 

Село Млинівці, центр сільської ради, до якої приєднані села Бакоти та Хотовиця, знаходиться в крайній південній частині Кременецького району, межуючи  із Збаразьким, на лівому березі річки Горинь на 16-17 кілометрах від її першого джерела в селі Волиця Кременецького району. Відстань від райцентру – 38 км, від найближчої залізничної станції Збараж – 30 км.

       Рельєф – горбисте плато, глибоко розчленоване ярами та балками. Середня температура січня – 6,5 град., липня + 18,5 град. З корисних копалин  є крейда, камінь, пісок, глина. Переважають чорноземні опідзолені ґрунти. До села прилягає 66 га колишнього колгоспного лісу, який тепер належить підприємству «Кремліс». Біля села знаходиться 26-гекратний риболовецький став.

       Перша писемна згадка про село в 1545 році згідно ревізією Кременецького замку знаходилося у володінні князів Збаразьких, з1744 року перейшло у володіння князів Вишневецьких, а з 1744 року – князів Мнішек. Проте територія села заселена значно раніше, про що свідчать знахідки археологічних пам’яток доби пізнього палеоліту, черняхівської та давньоруської культур.

        В козацькі часи в період Визвольної війни саме в тій частині річка Горинь була умовним кордоном між поляками та козаками.

        У 1795 році внаслідок третього поділу Речі Посполитої сусідніми державами землі Західної Волині були приєднані до Російської імперії. З утворенням Волинської губернії село увійшло до Староолексинецької волості Кременецького повіту.

       Під час першої світової війни у містечку Вишівець стояли війська ІІ російської армії. Селяни навколишніх сіл змушені були утримувати російських вояк. Про перебування австрійських військ свідчать знахідки стрілецької зброї австрійського  виробництва на околиці села. З утворенням Української Народної Республіки у січні 1918 року територія увійшла до її складу, проте вже в лютому цього ж року була зайнята німецькими військами.

        Від вересня 1920 року територія Західної Волині знову під владою Польщі.

Село увійшло до Новоолексинецької гміни Кременецького повіту Волинського воєводства.

        З 17 вересня 1939 року західноукраїнські землі були приєднані до УРСР. Як і всюди, в селі почалися зміни, пов’язані із встановленням радянської влади, які супроводжувалися насиллям і репресіями. Була спроба створити колгосп та сільську раду. У січні 1940 року село увійшло до Почаївського району Тернопільської області.

         З початку липня 1941 року по середину березня 1944 року село перебувало під німецькою окупацією. До Червоної Армії було мобілізовано біля 80 чоловік, з яких багато загинуло на фронтах. Серйозних бойових дій на території села не велося. Проте трагічним для села був день 14 жовтня 1943 року. Внаслідок обстрілу вояками УПА колони окупаційних військ село майже повністю було спалене – 65 господарств з 129. Німецькими фашистами було вбито 10 жителів, серед яких двоє дітей 1- та 2-річного віку. Одним з активних учасників ОУНівського підпілля  на території села був батько відомого українського письменника Бориса Харчука Микита, які в той час тут проживали.

          У повоєнні роки було утворено сільську раду. У лютому 1948 року було утворено колгосп ім. Тараса Шевченка. В 1954 році  в результаті укрупнення колгоспів до цього господарства було приєднано також села Бакоти та Хотовиця та створена об’єднана Млинівецька сільська рада. В зв’язку з проведенням адміністративно-територіальних змін у 1962 році було ліквідовано Почаївський район і село увійшло до Кременецького району. За успіхи в сільськогосподарському виробництві орденом жовтневої революції було нагороджено бригадира колгоспу Гунька В.І.

          В селі після війни було відкрито два магазини, медпункт, початкову школу, клуб, бібліотеку, швейну майстерню, приймальний пункт Кременецького райпобуткомбінату. У 1969 року збудовано типове приміщення та відкрито дитячий садок, який тепер не працює, а в 1987 році збудовано нове приміщення ФАПу.

          У 1974 році в селі було відкрито новозбудовану типову восьмирічну школу на 192 учні, куди були переведені учні та вчителі з початкових шкіл сіл Бакоти та Млинівці, восьмирічної з села Хотовиця. На час відкриття в школі навчалося 218 учнів. Тепер – це загальноосвітня школа 1-2 ступенів, в якій навчається 84 учні, працює 15 вчителів.

           Довгий час жителі села не мали своєї церкви. Була лише каплиця, збудована у 1883 році. Лише у 2003 році було розпочато переобладнання та добудову колишнього колгоспного господарського приміщення, утворено церковну громаду та затверджено статут, а 2 жовтня 2005 року освячено церкву Ікони Матері Божої Казанської. Церква мурована, належить до Української православної церкви МП, добудовується дзвіниця.

           В селі Млинівці мав маєток (фільварок) з 57-ма гектарами орної землі Іван Фещенко-Чопівський – український політичний діяч, вчений в галузі металургії та металознавства, дійсний член Наукового Товариства ім.Т.Шевченка, член-кореспондент Польської академії наук, член Центральної Ради Української Народної Республіки міністр та генеральний секретар різних урядів УНР. Фільварком володів з 1935 по 1939 роки. Тут був мурований великий будинок з садком, парком, пасікою, ставком. З приходом радянської влади тут була спроба організувати прилисток для інвалідів. У роки другої світової війни в перші повоєнні роки маєток було по варварськи знищено. І. Фещенко-Чопівський, який тоді проживав у Польщі, був у 1945 році заарештований радянськими спецслужбами та помер у таборі смертників в Карелії у 1952 році.

       З селом Млинівці пов’язані дитячі та юнацькі роки відомого українського письменника Бориса Харчука. У 1936 році тут його батьки купили хутір з 12-ма гектарами орної землі. Ось як про це згадує поет Іван Гнатюк, який народився в с. Дзвиняча Збаразького району: "Я був на два роки старший за Бориса і вже знав, що до  сусіднього села Млинівців, захованого десь в уголовині, перебралися з Ліз дві заможні родини – Брегів і Харчуків. Вони побудувалися в полі біля крайнього дзвиняцького хутор. Борис Харчук ходив до нашої дзвиняцької школи, неблизько нам обом було ходити до неї – через поля і майже  через ціле село, але до Млинівців йому було ще далі» (Гнатюк І. Таврований доносами. – Журнал «Дзвін», 1999, №9). Пізніше Б.Харчук відвідував батьківську хату, яка збереглася  у теперішніх власників сім’ї Макаруків, які купили господарство у 1974 році. На хаті встановлена меморіальна дошка роботи кременецького митця Ніла Зварунчика.

             Зварунчик Ніл Григорович народився в селі Млинівці 10 серпня 1944 року – художник, різб’яр, керамік. Учасник та лауреат багатьох українських та міжнародних конкурсів. Працює в галузі живопису, графіки, різьби по дереву, кераміки, інкрустації. Один з організаторів мистецького гурту «Гладущик» у Кременці.

             Традиційним для жителів села є виготовлення плетених виробів з рогози. Відомий на Тернопільщині та за її межами Казновецький Василь Миколайович (нар.28.12.1946р.) – майстер плетіння з рогози, нагороджений багатьма дипломами та іншими відзнаками за участь у виставках в Україні та за її межами.

У грудні 2009 року Президент України Віктор Ющенко під час відвідання Тернополя вручив йому посвідчення Заслуженого  майстра народних промислів.

             Зміни в організації сільськогосподарського виробництва не оминули село. Після реорганізації колгоспу в приватно-орендні підприємства та фактичного припинення їх існування у 2003 році певний час колишня колгоспна земля не оброблялася. Лише у 2009 році після отримання власниками земельних паїв державних актів на право власності на землю було укладено договори оренди з ФГ «Поділля» (с. Колодно Збаразького району, з 2011 року - з ТОВ "ЛЕНДКОМ  ЮА", Львівська область.

             Працює  клуб, бібліотека. фельдшерсько-акушерський медпункт, чотири приватних магазини.

             До села Млинівці приєднано хутір Шнури. Розташований на відстані 1,5 кілометра від села. Станом на 1 січня 2011 року тут проживає 17 осіб.

 

Бакоти

Село Бакоти розміщене в крайній південній частині Кременеччини, межуючи із Збаразьким районом, на правому березі річки Горинь на 16-му кілометрі від її початку в с Волиця Кременецького району. Сполучене мостом через річку з центром сільської ради в селі Млинівці. Відстань від райцентру – 39 км, від найближчої залізничної станції Збараж – 30 км.

 Рельєф – горбисте плато, глибоко розчленоване ярами та балками. Середня

температура січня – 6,5 град., липня  + 18,5 град. З корисних копалин є крейда, камінь, глина, пісок (недіючий кар’єр). Переважають чорноземні опідзолені ґрунти. До села прилягає 22 га колишнього колгоспного лісу, який тепер належить підприємству «Кремліс». В кінці 70-х – на початку 80-х рр. в результаті меліоративних робіт та випрямлення русла річки Горинь до села відведено 26-гекрарний риболовецький став, тепер орендований спортклубом «СМОК» (м.Тернопіль).                                                                                                                                                                                                                                                         

    Вперше село  згадується як «Бакота» 9 липня 1463 року (Archium. Lubartowsczow  Sanguskow. Tom I. – Стор.55) як володіння князя Солтана   Збаразького. З 1705 року село перейшло у володіння князів Вишневецьких, з 1744 року – князів Мнішек. Проте територія села заселена значно раніше, про що свідчать знахідки археологічних пам’яток доби пізнього палеоліту, черняхівської та давньоруської культур.

      В козацькі часи  в період Визвольної війни саме в тій частині річка Горинь була умовним кордоном між поляками та козаками.

      У 1795 році внаслідок третього поділу Польщі сусідніми державами землі Західної Волині були приєднані до Російської імперії. З утворенням Волинської губернії село увійшло до Староолексинецької волості Кременецького  повіту.

      Останнім з власників села був поміщик Францишек Таборовський вже після скасування панщини (Ведомости о Церкви Собора Богородицы Кременецкого уезда  села Бакоты за 1863 год).

      Під час першої світової війни  у містечку Вишівець стояли війська 11 російської армії. Селяни навколишніх сіл змушені були утримувати російських вояк. З проголошенням Української Народної Республіки в січні 1918 року територія увійшла до її складу, проте вже в лютому цього ж року була зайнята німецькими військами.

      Від вересня 1920 року територія Західної Волині знову під владою Польщі. Село ввійшло до Новоолексинецької гміни Кременецького повіту Волинського воєводства.

      З 17 вересня 1939 року західноукраїнські землі були приєднані до УРСР. Як і  всюди, тут почалися зміни, пов’язані із встановленням радянської влади, які супроводжувалися насиллям і репресіями. Була спроба створити колгосп, сільську раду. У січні 1940 року село увійшло до Почаївського району Тернопільської області.

       З початку липня  1941 року по середину березня 1944 року село перебувало під німецькою окупацією. До Червоної Армії було мобілізовано  біля 60 чоловік, з яких багато загинуло на фронтах, зокрема в «Книзі пам’яті України. Тернопільська область.Т.2, стор.261-264» таких згадано 21. Серйозних бойових дій на території села не велося. Із активних учасників УПА – Старий Григорій Гнатович, який відбув 6-річне ув’язнення, реабілітований (нині покійний).

       У повоєнні роки було утворено сільську раду. Перший голова – Дунайчик Полікарп Павлович (був вбитий). У вересні 1947 року було створено колгосп ім.30-річчя Жовтня.

        В 1954 року в результаті укрупнення колгоспів разом із селами Млинівці та Хотовиця увійшло до колгоспу ім.Шевченка. Була створена і об’єднана Млинівецька сільська рада. В зв’язку з проведенням адміністративно-територіальних змін було ліквідовано Почаївський район і село увійшло до Кременецького району (1962). За успіхи в розвитку сільськогосподарського виробництвам орденом трудового червоного прапора було нагороджено механізаторів Панасюка І.Д. та Старого С.М.

        На селі  після війни було відкрито магазин, медпункт, початкову школу, для якої у 1952 році було збудовано приміщення (тепер клуб та ФАП). Із відкриттям у 1974 році типової восьмирічної школи в селі Млинівці учнів та вчителів було переведено в цю школу.

        Давню історію має церква села. За «Ведомостями о церкви Собора Богоматери  села Бакоты Кременецкого повета» з 1833 по 1879 роки, які збереглися в оригіналі  в церкві, (вибірково) вона збудована у 1708 році за кошти парафіян.  Проте в таких же  документах  після 1883 року, а також  в «Историко-статистическом описании церквей и приходов Волынской епархии», Теодорович Н.І., Т.3, Почаїв, 1893, вказана інша дата – 1780 рік. Церква дерев’яна, з окремою дзвіницею,  у 1883 році капітально відремонтована і перероблена з трьохкупольної в однокупольну. Протягом останніх двох років проведено ремонт церкви, поновлення купола, встановлено опалення та благоустроєно територію. У 1999 році при в’їзді в село поставлено дерев’яний хрест («Фігуру»).

        В селі Бакоти народився Бречкевич Митрофан Васильович (16.06.1870-23.08.1963) – вчений-історик, славіст, Заслужений діяч науки УРСР. Навчався у Волинській духовній семінарії (м.Кременець). Закінчив Юр’євський університет (тепер м. Тарту, Естонія), працював на викладацьких посадах у вузах України  та Росії, з 1946 року – професор, завідувач кафедри історії середніх віків у Київському університеті. Помер і похований у Києві. На старому кладовищі села збереглися могили батька професора, який 18 років тут був священиком,  матері і брата.

        В селі (хутір Данівщина) народився Ботюк Олександр Федорович (1 липня 1944 року), закінчив Тернопільський педагогічний інститут, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри природничих і математичних дисциплін факультету підготовки вчителів початкових класів Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка.

        Відомою на Тернопільщині людиною є також Твардовський Іван Іванович, який народився в селі Бакоти 27 червня 1967 року – спортсмен, тренер, майстер спорту СРСР(легка атлетика). Багаторазовий переможець та призер першості СРСР та України серед юніорів, дорослих, чемпіон Спартакіади України, учасник і призер міжнародних змагань. Закінчив Тернопільський педагогічний інститут. Від 2000 року – тренер ФСТ «Колос». Тепер – старший викладач кафедри фізвиховання Тернопільського національного економічного університету.

       Зміни в організації сільськогосподарського виробництва не оминули село. Після реорганізації колгоспу ім. Т. Шевченка в приватно-орендні підприємства та фактичного припинення їх існування у 2003 році, певний час колишня колгоспна земля не оброблялася. Лише після отримання власникам земельних паїв державних актів на право власності на землю  у 2008 році більшість жителів села уклали договори оренди з ФГ «Поділля» (с. Колодно Збаразького району), з 2011 року - з ТОВ "ЛЕНДКОМ ЮА", Львівська  область.

В селі працює фельдшерсько-акушерський медпункт, клуб, бібліотека, приватний магазин.    

       До села Бакоти приєднаний хутір Данівщина. Розташований на відстані 2 км від села. Станом на 1 січня 2011 року тут проживає 6 осіб.

 

Хотовиця

            Село Хотовиця розміщене в південній частині Кременецького району на лівому березі річки Горинь. Розділене безіменним струмком, який  бере початок в селі та впадає в річку. Відноситься до Млинівецької сільської ради. Відстань від райцентру – 40 км, від найближчої залізничної станції Збараж – 31 км.

             Рельєф – горбисте плато, глибоко розчленоване ярами та балками. Середня температура січня – 6,5 град., липня - + 18,5 град. З корисних копалин є крейда, камінь, пісок, глина. Переважають чорноземні опідзолені ґрунти. Найвища висота – 385 м. До села прилягає 42 га колишнього колгоспного лісу, який тепер належить підприємству «Кремліс» (м. Кременець).

             Селу належить також 4,7 га Горянського гідрологічного заказника місцевого значення, що формує витік річки Горинь.

                Перша писемна згадка - 18 листопада 1593 року в актовій книзі Кременецького земського суду (Володимир Собчук. Волинський шляхетський рід Готських. Альманах соціальної історії. Випуск 5. 2005р.). Від прізвища перших власників, ймовірно,  походить і назва села. Проте територія села заселена значно раніше, про що свідчать знахідки археологічних пам’яток доби пізнього палеоліту, черняхівської та давньоруської культур.

             В козацькі часи в  період Визвольної війни територія була умовним кордоном між поляками та козаками.

             У 1795 році внаслідок третього поділу Польщі сусідніми державами землі Західної Волині були приєднані до Російської імперії. З утворенням Волинської губернії село увійшло до Староолексинецької волості Кременецького повіту.

             Під час першої світової війни у містечку Вишнівець стояли війська ІІ російської армії. Селяни навколишніх сіл змушені були утримувати російських вояк. З проголошенням  Української Народної Республіки в січні 1918 року територія увійшла до її складу. Проте вже в лютому цього ж року була зайнята німецькими військами. 29 грудня 1917 року селяни розгромили маєток ненависного їм пана Новосельського, землі розподілили між собою, проте з поверненням польської влади земля була повернута синам пана.

             Від вересня 1920 року територія Західної Волині знову під владою Польщі. Село увійшло до Новоолексинецької гміни Кременецького повіту Волинського воєводства. В селі працювала 4-річна повшехна (народна) школа  в якій у 1933 році навчалося 86 учнів.

             З 17 вересня 1939 року західноукраїнські землі були приєднані до УРСР. Як і всюди, тут почалися зміни, пов’язані із встановленням радянської влади, що супроводжувалися насиллям і репресіями. Була спроба утворити колгосп, сільську раду. У січні 1940 року село увійшло до Почаївського району Тернопільської області.

             З початку липня 1941 року до середини березня 1944 року село перебувало під німецькою окупацією. До Червоної Армії було мобілізовано біля 70 чоловік, з яких багато загинуло на фронтах, зокрема «Книзі пам’яті України. Тернопільська область. Т.2, стор 261-264 таких згадано 30 чол. Із активних учасників УПА – Яблонський Дем’ян, Генсіцький Іван, Гавронська Ганна.

             У повоєнні роки було утворено сільську раду. В грудні 1947 року було створено колгосп імені маршала Тимошенка.

              В 1954 році в результаті укрупнення колгоспів разом з селами Млинівці та Бакоти село увійшло до колгоспу ім.Шевченка. Була створена і об’єднана Млинівецька сільська рада. В зв’язку з проведення адміністративно-територіальних змін у 1962 році було ліквідовано Почаївський район і село увійшло до Кременецького району. За успіхи в сільськогосподарському виробництві орденом трудового червоного прапора  було нагороджено ланкову Болтик Г.Д.

              На селі після війни було відкрито магазин, медпункт, клуб, семирічну, пізніше – восьмирічну школу. Із відкриттям  у 1974 році типової восьмирічної школи в селі Млинівці учнів та вчителів було переведено в цю школу.

              Давню історію має церква села св. Кузьми та Дем’яна, яка побудована у 1764 році. Церква дерев’яна. Біля неї така ж дзвіниця, збудована у 1896 році.

(Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии.

Теодорович Н.И. Т.3., Почаев, 1893). В селі каплиця та встановлено дерев’яний хрест «фігуру».

              Діє громада  християн віри євангельської, заснована в червні  1924 року.

У 1992 році громада придбала та обладнала своїм коштом новий Дім молитви.

              В селі Хотовиця народився Подворняк  Михайло  (04.12.1908 – помер 27.05.1994 у Вінніпезі, Канада) – письменник, перекладач, релігійний діяч. Редагував євангелістський журнал у Польщі, в роки війни був вивезений на примусові роботи в Німеччину. У 1949 році емігрував до Канади, де редагував релігійні журнали, а також «Літопис Волині», видання Інституту Волині. Автор більше 20 книг прози та поезій, спогадів, перекладів.

              Традиційним для села є виготовлення плетених виробів з рогози. (Див.: «Хотовиця – кошиків столиця» - Овсянна Л. Газета «Вільне життя», 1999 р., 9 червня).

               Зміни в організації сільськогосподарського виробництва не оминули село. В лютому 1992 року бригадне село від’єдналося від колгоспу ім. Шевченка (села Млинівці та Бакоти). Було утворено спочатку колгосп «Відродження», потім – «Хотовицький», що трансформувався у приватно-орендне підприємство, яке фактично припинило існування у 2003 році. Певний час колишня колгоспна земля не оброблялася, лише після отримання власниками земельних паїв державних актів на право власності на землю було укладено договори оренди з ТОВ «Біо-Лан» (с.Горинка Кременецького району.

               В селі працює фельдшерсько-акушерський медпункт, два приватні магазини.  Центральний  населений пункт – село Млинівці

ПЛОСКІВСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

Село Плоске  до 1946 року називалось Великі Фільварки. Давня назва села  пов’язана  із заснуванням на цій території панських маєтків (фільварків) польських шляхтичів (магнатів – переселенців із Польщі та Литви). В селі проживали українці, поляки, євреї. Пани Шуляковський та Козловський, пані Хіхніцька мали тут розбудовані поселення – фільварки, володіли великими ділянками землі по 300-400 га. Селяни, що проживали на цій території, служили  в цих маєтках, батракували – обробляли землю, доглядали худобу. Їх називали фільварцями. Хати здебільшого були глиняні, а дахи із соломи. Підлоги в хатах не було. Лише в заможних селян хати були  вкриті черепицею. Поступово кількість дворів  зростала і  почало формуватись  село.

Село відоме від І- ї половини 16 ст. Перша писемна згадка про село  Великі Фільварки датується І половиною  ХІХ століття   в книзі Миколи Теодоровича «Опись церквей и приходов Волинской епархии», том ІІІ, видання Почаївської Лаври, 1893 року.

Під час походу на Львів (1648) окремі загони війська Б. Хмельницького йшли через Великі Фільварки. Полководець спрямовував деяку частину військ для допомоги місцевим повстанцям. Вояки, які загинули під час походу, були захороненні на території села. Над їхніми могилами  стояли дерев’яні хрести і щороку відправлялися панахиди. Так званий козацький цвинтар був розміщений на початку  села. З приходом радянської влади цвинтар був зруйнований.

В 1935 році в селі було відкрито початкову школу в пристосованому приміщенні. В школі було 4 класи. Директором школи був пан Т. Лисаківський. Всі предмети вивчались на польській мові.

У вересні 1939 року в селі було встановлено радянську владу. Дітей навчали українською мовою. Завідуючим школи був Матерський Микола Антонович.

Багато яскравих сторінок пов’язано з роками Великої Вітчизняної війни. З липня 1941 по  березень 1944 село перебувало під нацистсько-німецькою окупацією.

В 1943 році  на території села  діяли партизанські з’єднання Сидора Ковпака та  О.Федорова.

 В окрузі с.Великі Фільварки діяв загін повстанців УПА.  Жителі  Надія Киричинська, Ніна Теодорович  (псевдо Ластівка ) були зв’язковими  загонів УПА. Член юнацької ОУН Г.Сапіга, житель Великих Фільварків, учень Крем’янецької  гімназії був замордований у стінах Крем’янецької в’язниці за свої політичні переконання в червні 1941 року. Членами повстанського загону стали жителі села: Марценюк О., Селестенюк С. (псевдо «Глодик»), Селестенюк Й. (псевдо «Ясень»), Ромашевський В. (псевдо «Прометей»), Вознюк В. (псевдо «Гріша»), Собчук М. (псевдо «Міша»), Томчук О. (псевдо «Вир»). 

На фронтах війни воювали проти гітлерівців 52 місцевих жителі, 30 чоловік загинули смертю хоробрих.

Про кровопролитні бої з німецько-фашистськими  загарбниками  нагадує пам’ятник над братською могилою, що стоїть в центрі села біля школи. Він споруджений у 1975 році, скульптор В.Млинко.  В братській могилі захороненні 228 воїнів – визволителів 107–ї Кременецької стрілецької дивізії.

Після  Великої Вітчизняної війни розпочалась відбудова села. В 1946 році в пристосованому приміщенні  відкрито  семирічну  школу. Директором школи  був Шкребтій Федір Іванович. В 1959 році під керівництвом  директора школи Сагана Назара Олексійовича побудовано нову школу. В школі відкрито музей бойової слави, якому в 1980 році присвоєно звання Народний. 

В шістдесятих роках на території села з’явились новобудови: фельдшерсько-акушерський пункт, магазин.

 В 1961 році село електрифіковано.

 У 1977-1978  роках  в селі було проведено водопровід.

 В 1980 році  побудовано сільський клуб.

 Гордістю села є  народний   аматорський етнографічно - фольклорний колектив «Кумоньки», якому в 2008 році присвоєно звання Народний, колектив став переможцем проекту «Фольк – музік» в сезоні  «Осінь-2009».

  В селі є церква  святого Архистратига Михаїла. Фундамент було закладено в 1990 році. Будівництво велося за кошти місцевого колгоспу «Правда», пожертвування мешканців села та мешканців  ближніх сіл. Відкриття церкви відбулося 21 листопада 1993 року.

 В 1972 році село телефонізовано. В 1994 році встановлено нову  автоматичну телефону станцію. 

В 2003 році село Плоске було газифіковано.

На околиці с. Плоске в 2003 році збудовано автозаправну станцію з комплексом сервісу «Гостинний двір», керівник Бондарчук С.А.

В селі працює борошномельний млин, цех по виробництву будівельних матеріалів з бетону.

   

    

Підлісне село підпорядковане Плосківській сільській раді, розташоване за 8 км від районного центру. До 1946 року називалось село Малі  Фільварки.

Перша писемна згадка про село  Малі Фільварки датується 1568 роком. Про село згадано в книзі Миколи Теодоровича «Опись церквей и приходов Волинской епархии» том ІІІ, видання Почаївської Лаври, 1893 року.

В 1939 році в селі була встановлена радянська влада.

В березні 1944 року село було звільнене від німецько-фашистських загарбників військами  107-ї Кременецької стрілецької дивізії.     

В 1944- 1945  роках побудовано початкову школу.

Перші завідуючі  школою: Лісна М.М., Коцюк Д., Слонь М.І.

З 1953-1978 роки завідуючим школою був житель с. Плоске Каплун Іван Федорович. 

З 1978 року Підліснянську  початкову школу приєднано до Плосківської школи.

В 1966 році в селі побудовано фельдшерсько-акушерський пункт. 

В березні 1948 року  в селі  було створено колгосп імені Горького, у 1952 році його приєднано до господарства с. Плоске. 

Село електрифіковано в 1961 році, телефонізовано в 1972 році.

У 2004 році село газифіковано.

В селі працює фельдшерсько-акушерський пункт, торгівельний заклад.

 

ПОПІВЕЦЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

Попівці – центр Попівецької сільської ради.

Відстань до районного центру та залізничної станції м. Кременець -  18 км.

Село Попівці розташоване  по обидва береги річки Іква.

Географічні координати  50  08  пн.ш , 25   38  35  сх.д., висота над рівнем моря  292 м.

Клімат  помірно-континентальний. Середня температура  липня  + 18  С  - + 19   С.

Січня  -4  С  -   5  С. Опадів випадає   600-650  мм. Лежить в межах  Волино-Подільської височини. Спостерігаються як плоскі форми рельєфу, так і  складні  форми рельєфи, утворені під дією атмосферних  опадів, особливо зливових дощів, талих вод  відбуваються ерозійні  процеси - як площинні, так і глибинні.

Грунти: сірі опідзолені, темно-сірі опідзолені, чорноземи опідзолені. Корисні копалини: торф, крейда, пісок, вапняк, глина. В лісах  переважно росте  граб, ясен, дуб, верба, сосна, ялина. В  центрі села  є ставок площею  - 4,19 га.                                                                                                                                                                       

Станом на 01.01.2011 року в селі Попівці  нараховується 118 дворів, кількість населення – 365 чоловік,  національний склад -  українці.

Село Попівці  вперше  згадується в королівському привілеї за 23 серпня 1568 року, коли воно поряд з іншим  невеликим містечком Андрієвим отримало Магдебурське право. При цьому король зазначив  у документі, що питання   про міську печатку  він віддає  на відкуп власнику цих поселень князю Андрію Вишновецькому. У 1630 році с. Попівці від  Вишнівецьких  переходить  у власність до  Потоцьких.  Населений пункт спіткала доля більшості невеликих містечок Кременеччини.  Він мав міські права лише  номінальні, так і не встигши їх реалізувати. За часів царизму  с.Попівці  було селом  у Бережецькій волості Кременецького повіту. У кінці ХІХ ст. тут було 89 будинків і 450 жителів.  З 1794 року  у селі діяла  прикордонна  митниця на російсько-австрійському кордоні. 

      Очевидно, міським гербом, як і переважної більшості населених  пунктів Волині, що перебували  у власності  князів  Вишнівецьких  була їх родинна  відзнака  “Корибут“. Село Попівці було прикріплене до Олексенецького ключа князя Йосипа Чорнорийського.

    Поблизу  с.Попівці  виявлено  поселення   доби пізнього палеоліту, поховання доби бронзи та поселення черняхівської культури.

     Під час польської окупації в житті селян  відіграв велику роль кооперативний рух.

     У 1934 році  в селі було відкрито  крамницю-кооператив, де селяни  могли взяти  в кредит  сільськогосподарську техніку та побутові речі. В 1936 році десять сімей (біля  50 осіб)  села  Попівці  емігрували  у Канаду та Аргентину.

В центрі села  знаходиться  дерев’яна  архітектурна  пам’ятка - церква Святого Чудотворця  Миколая, споруджена у 1745 році,  реставрована  у 1998 році.  Посередині  села   в 1868 році  була  зроблена часовня.

 Біля  Попівецької ЗОШ І-ІІ ст. знаходиться  пам’ятник   воїнам  - односельчанам, які загинули на фронтах  Великої Вітчизняної війни.

На кладовищі села Попівці   на місці захоронення Кості Місевича (1890-1943)  кобзаря-бандуриста,  члена центральної  Ради Сотника Армії УНР  надрайоннового провідника ОУН,  споруджено  пам’ятник.

 В селі Попівці є  загальноосвітня школа І-ІІ ступенів, де навчаються діти с.Попівці  та ближніх сіл Новий Кокорів, Старий Кокорів, Весела. На території села  є також амбулаторія   загальної практики сімейної медицини, дошкільний навчальний заклад, два магазини, відділення зв’язку, будинок культури, бібліотека. На приміщенні Попівецької ЗОШ встановлена меморіальна  таблиця  поету Юхиму Вавровому.

    В селі Попівці народився і жив  поет страдницької долі, довголітній в’язень  більшовицьких таборів Юхим Виливчук-Вавровий (1890-1970). 

Його поезія - це частка душі народу, вірним сином якого він був усе життя. Скромною пам’яткою у вінок шани поета і громадянина стала  перша збірка його творів «Наче скошений цвіт…» ( Кременець. 1994 .- 38 с.).  

    На вулиці Центральній  знаходиться будинок, в якому сьогодні відділення зв’язку.

Тут було  засновано в 1924 році товариство «Просвіта». Очолив його власник  приміщення  Яків Лавриченко. Товариство  «Просвіта» стало центром   культосвітньої роботи з масами.  Значний був бібліотечний  книжковий  фонд. В одній із  кімнат «Просвіти» збиралося багато  молоді, особливо у неділю та святкові дні. Вони  ставали  читачами, учасниками художніх виступів. Цікаво проводились  вечори  всяких тематичних спрямувань, де виконувались українські народні і обрядові пісні. Тут  було створено хор та чоловічий вокальний квартет. Проіснувала  «Просвіта» до Другої  світової війни.   

             На теренах села Попівці активно діяли  підрозділи УПА.  До осередку ОУН входили жителі села Попівці Федір Волинець станичний ОУН  “Наливайко”, Прокіп Бойко, Хома Лисак.

            73 жителі села Попівці  громили фашистів на фронтах  Великої Вітчизняної війни, 36 з них  загинули.

   В 1939 році в селі Попівці було організовано  колгосп “17 Вересня“,  який  в роки війни припинив  існування. 25 березня 1946 року  колгосп “17 Вересня“  було відновлено. В колгоспі було 20 господарств, землі – 123 га, в тому числі  рільної – 95 га,  коней – 11 голів, ВРХ – 6  голів,  свиней – 1, овець – 8, плугів - 3, борін -6, культиваторів -2,  сівалок – 1.

  В 1952-1953 роках  колгосп “17 Вересня“ об’єднався з колгоспом “Паризька  комуна“, який знаходився в селі Старий Кокорів та колгоспом  “Ім. Кірова”, який знаходився в селі  Новий Кокорів. В Попівцях  була розташована  центральна садиба колгоспу “17 Вересня“.   В послідуючі роки було створено багатогалузеве господарство. В користуванні якого було 2,2 тис.  га сільськогосподарських  угідь, в т.ч 1,8 га орної землі. Набуло розвитку рільництво, тваринництво м’ясо-молочного напрямку. З допоміжних  підприємств  діяли млин, пилорама, цегельний завод, пластмасовий цех.  

    Гордістю села були і залишаються працьовиті люди, які великий внесок зробили  для розвитку рідного села:  Паляниця Денис Максимович, Щирба Дмитро Єфремович, Щирба Анастасія Степанівна.

У 1987 році  було прокладено водопровід по вулиці Центральна, а в  2006 році по вулиці Загадки.

У  1996 році відбулося розпаювання земель.

У  2006 році село Попівці було газифіковане.                                                                                                    

        

 Весела - село  підпорядковане Попівецькій сільській раді .

Відстань до районного центру   та залізничної станції м. Кременець -  21 кілометр.

Село  Весела  знаходиться за п’ять кілометрів від  центру сільської ради.

Географічні координати  50  08  пн.ш , 25   38  35  сх.д., висота над рівнем моря  292 м.

Клімат  помірно-континентальний. Середня температура  липня  + 18  С  - + 19   С, січня  -4  С  -5  С. Опадів випадає   600-650  мм. Лежить в межах  Волино-Подільської височини. Спостерігаються як плоскі форми рельєфу, так і  складні  форми рельєфи, утворені під дією  атмосферних  опадів, особливо зливових дощів, талих вод  відбуваються ерозійні  процеси - як площинні, так і глибинні.

Ґрунти: сірі опідзолені, темно-сірі опідзолені, чорноземи опідзолені. Корисні копалини: торф, крейда, пісок,  глина. В лісах  переважно росте  граб, ясен, дуб, верба, сосна, ялина.                                                                                                                                                                       

  Станом на 01.01.2011 року в селі Весела нараховується 58 дворів, населення – 190  чоловік,  національний склад -  українці.

              З 1952 року по  даний час   діє початкова школа.

        В центрі села знаходиться   магазин, клуб.

        Активним учасником УПА була  зв’язкова Кочмарик Євдокія Калинівна

        Троє  жителів села Весела загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни.

    Гордістю села були і залишаються працьовиті люди, які великий внесок зробили  для розвитку рідного села:  Черпалюк Іван Андронович, Грищук Сергій Степанович.

У 1988 році  було прокладено водопровід.

У 2005  році село Весела було газифіковане.                                                                                                    

 

Новий Кокорів - село  підпорядковане Попівецькій сільській раді.

Відстань до районного центру   та залізничної станції м. Кременець -  20 км.

Село Новий Кокорів  розташоване  на берегах  річки Іква.

Географічні координати  50  08  пн.ш, 25   38  35  сх.д., висота над рівнем моря  292 м.

Клімат  помірно-континентальний. Середня температура  липня  + 18  С  - + 19   С, січня  -4  С  -5  С. Опадів випадає   600-650  мм. Лежить в межах  Волино-Подільської височини. Спостерігаються як плоскі форми рельєфу, так і  складні  форми рельєфи, утворені під дією атмосферних  опадів, особливо зливових дощів, талих вод  відбуваються ерозійні  процеси - як площинні, так і глибинні.

Ґрунти: сірі опідзолені, темно-сірі опідзолені, чорноземи опідзолені. Корисні копалини: торф, крейда, пісок,  глина. В лісах  переважно росте  граб, ясен, дуб, верба, сосна, ялина.                                                                                                                                                                       

Станом  на 01.01.2011 в селі Новий Кокорів нараховувалося 126 дворів, кількість населення – 426  чоловік,  національний склад -  українці.

 За переказами жителів села Новий Кокорів   біля  церкви  на хресті був  зроблений надпис  “Марія Кокорівна“.  Можливо і від цього  походить  назва села .

Село Кокорів як маєток Кременецького замку до якого приписано двір Кокорєво. Воно як двір чашника  землі Волинської Лаврентія Древінського.  Король Август подарував  маєток  його батькові  Василю Древінському.

  В центрі села   в 1732 році  була побудована  церква  з дзвіницею. У 1869 році була покрита бляхою. В 1914 році  розібрана на окопи. Нову церкву  Свято Михайлівську почали будувати в 1932 році. В 1934 році  було  освячення. Матеріал виконання -  мурована із цегли, покриття – бляха.

      В 1925 році  в селі була побудована початкова школа, до якої ходили діти із трьох сіл: с.Попівці, Новий Кокорів, Старий Кокорів. В школі було  два вчителі, чотири класи. Керівником школи  був  Гнат Івасишин.  З 1945 року школа  була семирічна, пізніше – восьмирічна до  1996 року.

      В 1990 році на будинку  в селі Новий Кокорів, де останні роки жив  поет Юхим Виливчук-Вавровий (1980-1970) встановлена меморіальна таблиця. Він був учасником  трагічних подій початку ХХ століття. Майже  20 років  поневірявся  у сталінських таборах. Але навіть  у найскладніших ситуаціях  підневільного життя не втратив віри у людяність, добро і справедливість.  Похований 4 грудня 1970 року на сільському цвинтарі  с. Новий Кокорів.

       В центрі села знаходиться фельдшерський пункт, бібліотека,  два магазини.

       В 1914 році все село  було вивезене в біженці. Будинки   були спалені, зруйновані. Тут  проходила лінія  фронту.  Лише в 1918 році  люди  повернулися в село  і  поселилися  в землянках.

              На теренах  села Новий  Кокорів   діяв   осередок  ОУН  до якого входили:

     Федір Микуцький  “Квітка“, Григорій Микуцький, Григорій  Опацький  “Лісовий“,  Семен Врубльовський  “Яровий“.

         22 жителі села Новий Кокорів загинули на фронтах  Великої Вітчизняної війни.

   В 1949-50 роках в селі Новий Кокорів було організовано  колгосп “ім. Кірова“,  який  в 1952-1953 роках  об’єднався  з    колгоспом   “17 Вересня“  (с. Попівці). 

    До села Новий Кокорів приєднано колишній  хутір Королівщина.

      В селі  Новий Кокорів   народився   Олег Петрович Мельничук (19 листопада 1979 року)  - доктор  богослов’я. В 1994-1996 роках навчався в Кременецькому ліцеї. В 1996 році вступив до Київської духовної семінарії. У 2000 році  приймає сан диякона і вступає до Київської духовної академії.  У 2004 році захистив кандидатську дисертацію, з 2005 року доктор богослов’я та очолює Всеукраїнську  благодійну організацію  “Мама і немовля“. Автор статей  з питань  соціального служіння Церкви  та держави та автор  книги “Свято-Богоявленський Кременецький  монастир” (2007 р.)

Гордістю села були і залишаються працьовиті люди, які великий внесок зробили для розвитку рідного села: Мельничук Петро Миколайович, Панасюк Любов Яківна, Борак Петро Федорович.

У  1996 році  було прокладено водопровід по вулиці Зарічна, в 2007 році по вулиці Підлісна.

У   2006 році село Новий Кокорів було газифіковане.                                                                                                    

 

   Королівщина - хутір  приєднаний до села Новий Кокорів. Розташований за  3 кілометри  від с. Новий Кокорів.  Станом на 01.01.2010  нараховується – 12 дворів, проживає 35  чоловік.

 

 Старий Кокорів - село  підпорядковане Попівецькій сільській раді.

Відстань до районного центру   та залізничної станції м. Кременець -  17 кілометрів.

Село Старий Кокорів  розташоване  на лівому березі   річки Іква.

Географічні координати  50  08  пн.ш, 25   38  35  сх.д., висота над рівнем моря  292 м.

Клімат  помірно-континентальний. Середня температура  липня  + 18  С  - + 19   С, січня  -4  С      -5  С. Опадів випадає   600-650  мм. Лежить в межах  Волино-Подільської височини. Спостерігаються як плоскі форми рельєфу, так і  складні  форми рельєфу, утворені під дією  атмосферних  опадів, особливо зливових дощів, талих вод  відбуваються ерозійні  процеси - як площинні, так і глибинні.

Ґрунти: сірі опідзолені, темно-сірі опідзолені, чорноземи опідзолені. Корисні копалини: торф, крейда, пісок,  глина. В лісах  переважно росте  граб, ясен, дуб, верба, сосна, ялина.                                                                                                                                                                      

Станом  на 01.01.2011 в селі Старий  Кокорів нараховується 99 дворів, кількість населення – 340  чоловік,  національний склад -  українці.

           За переказами жителів  село Кокорів було розділено на Старий Кокорів і Новий Кокорів.

        З 1952 року  по 1993 рік  діяла початкова школа.

        В центрі села знаходиться   магазин.

              Житель села Старий  Кокорів Олексій Бойко  “Явір“ був членом  ОУН.

              25 жителів села Старий Кокорів загинули  на фронтах  Великої Вітчизняної війни.

   В 1949-50 роках в селі Старий  Кокорів було організовано  колгосп “Паризької  комуни“,  який  в 1952-1953 роках  об’єднався  з  колгоспом “17 Вересня“ (с. Попівці). 

Гордістю села були і залишаються працьовиті люди, які великий внесок зробили для розвитку рідного села: Голуб Микола Авксентійович, Фіялковський Тимофій Михайлович, Сімчук Василь Никифорович.

У  2002 році  було прокладено водопровід.

У   2006 році село  Старий  Кокорів було газифіковане.                                                                                                    

 

Історичні пам’ятники: церква  Святого Чудотворця Миколая 1745 року побудови

Культурні пам’ятники  відсутні

Видатні особистості: Юхим Виливчук – Вавровий.

 

Центральний населений пункт -  село Попівці :