Бучацька районна державна адміністрація
48400, м.Бучач, майдан Волі, 1
 
укр рус eng
Пошук
Розширений пошук

Опитування

На головну

Бучачанин Юрій Собко знову в зоні АТО


Слов’янськ,  Волноваха,  Піски,  Щастя, Новоазовськ,  Дебальцеве… Ці слова не сходять із уст українців, які вже майже впродовж  року  вивчають  географію  Донбасу  за  фронтовими зведеннями  із  населених  пунктів  цього  краю.  Серед  тих,  хто сьогодні захищає від російських агресорів незалежність держави на сході України, багато наших земляків. З одним із них –  бучачанином  Юрієм  Собком  ми  спілкувалися  нещодавно під час його перебування вдома у 10-денній відпустці.

 

У  2002-2004  роках  Юрій  був  строковиком  у комендатурі,  а  потім  у  військовій  службі  правопорядку  в  Києві.  Торік,  якраз  на  Спаса,  його мобілізували (до того працював в охоронній фірмі в  Івано-Франківську).  Понад  два  місяці  в  умовах, наближених  до  бойових,  проходив  навчання  на Яворівському полігоні у складі 80-ої аеромобільної десантної бригади. Там мобілізовані хто поновлював,  а  хто  освоював  з  нуля  навики  при  штурмі,  в засаді, наступі, стрільбі і т. д.

Юрій  несе  службу  в  кулеметному  взводі  роти вогневої  підтримки  (РВП).  На  озброєнні  у  хлопців шквальні  кулемети  Дігтярьова  (ДШК)  з  калібром 12,7  мм.  На  початку  листопада  бійців  відправили в  Костянтинівку,  де  в  одній  із  недіючих  на  той  час місцевих  шкіл  розташувався  батальйон  у  кількості понад  500  бійців.  Невдовзі  два  підрозділи  батальйону  –  роту  вогневої  підтримки  і  гаубичну  роту - перекинули у Дружківку. Після злагодження і бойового  забезпечення  Юрій  разом  зі  своїми  побратимами перебував на передових позиціях у Пісках, Водяному,  Авдіївці,  інших  прифронтових  населених  пунктах.  А  із  середини  грудня  і  до  закінчення Різдвяних свят був у найгарячішій точці – Донецькому аеропорту.

- У той час, - розповідає Юрій, - ще підтримувалось хитке  перемир’я  і  бойовиками  на  застосовувались важка  артилерія,  системи  залпового  вогню,  а  в основному  стрілецька  зброя.  Правда,  в  новорічну ніч «привітали» нас обстрілами з танка – по вишці і  терміналу.  А  загалом  терористи  перебували  на позиціях  буквально  за  50-100  м  від  нас.  До  рукопашного  бою  не  доходило,  але  перлися  під  кулі. Очевидно,  «були  наколені»,  а  радше  всього  –  не мали  шляху  для  відступу.  З  обидвох  сторін  були  і вбиті,  і  поранені.  Щоб  забрати  «200-х»  і  «300-х», іноді  домовлялися  про  взаємне  припинення  вогню  на  деякий  час. 

Разом  зі  мною  в  аеропорту  був 25-річний лікар з Київщини. Коли під час ротації нас змінила інша група «кіборгів», цей лікар залишився з  ними  і  там  загинув  –  був  присипаний.  19  лютого наші хлопці їздили на його похорон. Проте ще й досі з  аеропорту  забрали  не  всіх  загиблих.  Коли  їхали у  відпустку, зробили  сюрприз  бойовому  побратиму з  Волинської області.  Він був  поранений  снайпером:  куля  пройшла  через  щоку  і  розірвалася  біля вуха.  Медики  його  вилікували,  він  ще  перебуває на  реабілітації  і  нещодавно  одружився.  Їдучи  у відпустку,  ми  несподівано  для  нього  приїхали  на весілля і він був дуже радий.

Як  розповідав  нам  далі  п.  Юрій,  харчувалися наші солдати в аеропорту сухими пайками, бо готувати гарячі страви не було змоги. Зчиняючи постійні обстріли, терористи не давали спокійно перепочити, а  ще  дошкуляли  морози,  температура  повітря  опускалася до -27 градусів. Одягали на себе, що мали,  і  грілися  біля  «буржуйки»,  витяжну  трубу  від  якої

вивели в шахту, щоб терористи не бачили диму і не могли вести прицільний вогонь. У  ворожих  лавах  були  і  росіяни,  і  чеченці. Кадировці, як правило, йшли в наступ уночі і кричали: «Хохол, выходи, резать буду, ты моего друга убил!» Місцеві  люди  у  прифронтових  населених  пунктах до українських бійців ставилося по-різному. Наприклад, у Пісках наші солдати запасалися водою в одного дідуся, який називав себе комбатом. Він нібито був  за  Україну,  але  завжди  цікавився  всіма  подробицями і важко було збагнути, що в нього насправді за  душею.  А  загалом  у  Костянтинівці,  Дружківці частина  людей  обурювалася,  чому  туди  прийшла українська армія, а інші навпаки – дякували. Бо побачили, що територія звільнена від терористів, нема знущань, зґвалтувань, мародерства. Десять днів відпустки минули як один день і Юрій знову  вирушив  на  місце  дислокації  військового підрозділу.  Вдома  на  нього  чекають  дружина, 7-річний  син  Назарчик  і  3-річна  донечка  Даринка, батьки, рідні та друзі. Хочеться побажати йому, щоб повернувся додому здоровим і з миром.




Шановні відвідувачі!

Ми раді вітати Вас на нашому сайті. Тут Ви зможете дізнатись про основні соціально-економічні та суспільно-політичні події в житті району, ознайомитися з інформацією про діяльність районної державної адміністрації.
Сподіваємось, що  інформація, представлена на нашому сайті буде для Вас корисною і цікавою!

Анонси подій

Інформаційні послуги

 

 

 

.

Актуальна тема