Бучацька районна державна адміністрація
48400, м.Бучач, майдан Волі, 1
 
укр рус eng
Пошук
Розширений пошук

Опитування

На головну / Бучаччина туристична

Туристичні маршрути


18-19 липня відбудеться Всеукраїнська проща у Марійському

духовному центрі Зарваниця

 

 

Дороги, що ведуть до Богородиці… Туристичний маршрут   З Бучача до Зарваниці’’

 

            Бучач – Рукомиш – Переволока – Білявинці – Зарваниця

 

     Із Бучача маршрут веде до Рукомиша. Село розташоване на північному заході від міста. Перша письмова згадка датується 1379 роком. Кількість населення – 430 осіб. У селі є церква св. Онуфрія XVII.

Головна святиня Рукомиша – камяна фігура святого Онуфрія, яка прикрашала браму, що вела до печерного монастиря. Як нещодавно зясувалось, це остання робота Іоана Георгія Пінзеля – одного з найкращих тогочасних скульпторів Європи. Як свідчать церковні книги тих часів, другу половину свого життя скульптор жив і працював у Бучачі на замовлення графа Миколи Потоцького. І саме тут була розміщена майстерня геніального скульптора XVIII століття

.

   Відомостей про нього майже не залишилось, але саме витесані ним з каменю твори прикрашають ратушу в Бучачі. Найвідоміші храми Галичини , зокрема собор св. Юра у Львові, прикрашені скульптурами цього майстра-новатора.

    Що ж до самого Онуфрія, то за однією з легенд, він прожив у самотності 60 років. Годували його ангели та єдине в пустелі дерево, що давало щомісяця плоди з однієї із дванадцяти гілок. Якось в пустелю до Онуфрія прийшов монах Пафнутій. Онуфрій розповів гостю історію свого життя і сказав, що на ранок помре. І враз дерево впало. А мешканці пустелі – леви прийшли до тіла Онуфрія і вирили для нього могилу.

   Іоан Георгій Пінзель зобразив святого в стані екстазу – зі здійнятими руками, розпущеним волоссям та бородою до колін. Поруч - зламане дерево, а біля ніг – лев. Це одна з кращих робіт майстра, виконана в камені. А сам св. Онуфрій зображений в драматичному пориві, зі складеними перед собою руками, повернутою до лівого плеча головою і піднятим вгору поглядом.

    Цю скульптуру вважають безцінною. Як вона тут збереглася, залишається загадкою. Після багатьох забілювань у ній важко було впізнати шедевр легендарного майстра. А може, берегла її тут вища сила?

    Землі Бучаччини приховують кілька невеликих, але дуже оригінальних печер – справжнє диво природи. На думку дослідників, такі печери є найдавнішими памятками християнства в нашому краї. У них, скоріш за все, перебували перші монахи-місіонери, проповідуючи Христову віру. В одній із таких печер аж до XVIII століття був печерний храм і келії монахів. За переказами, ченці поселились в цьому краї у XIII столітті. Ймовірно, вони прийшли сюди з Києва. На північному пагорбі з правого берега річки Стрипи вони побудували дві печери. Одну використовували для молитви, а іншу – для помешкання.                

    З часом на цьому місці, чи то за волею християн, чи за допомогою когось із заможних фундаторів виріс монастир, в якому спочатку перебувало двоє ченців. Згодом їх стало восьмеро. Монастир мав дві церкви: святого Онуфрія та святих Бориса і Гліба. Остання в цей час служила як парафіяльна. Щорічно проводились відпусти.

    З 1712 року в цьому монастирі  замешкали три ченці Василіяни з Бучача. А коли в 1754 році Микола Потоцький відкрив при Бучацькому монастирі гімназію і розширив помешкання для монахів, то запросив їх до міста.(фото)    Монастир св. Онуфрія у Рукомиші спорожнів. Фадей Венгерський, намісник Рукомиша, майор війська Потоцького і Бучацький комендант, не погодився, щоб монахи доглядали за монастирем аж з Бучача, тому почав опікуватися парафіяльною церквою, забезпечуючи її доходом. Згодом  церкву Ф. Венгерський розібрав  і в 1768 році збудував нову кам’яну церкву, котру з дозволу владики Лева Шептицького освятив декан о. Хадзинський.

     У селі є також греко-католицька церква, перебудована з колишнього костелу к. XX століття. Варто зазначити, що з переходом ченців до Бучача, скельна церква залишилась, а в ній молились і моляться і досі. Опікується нею місцевий парох  о. Михайло Суканець та православна громада  церкви святого Онуфрія.

    Печерний храм уособлює Божий гріб, тому тут завжди лежить фігура померлого Христа, а в Страсну пятницю саме сюди виносять плащаницю для поклоніння. Численні паломники, котрі знають про це місце, а їх тут особливо багато напередодні Успіння Пресвятої Богородиці, моляться в печерній церкві цілу ніч. Кажуть, ці скелі і молитва у них мають велику оздоровлювальну силу.

    Слід зауважити, що Микола Потоцький постійно підтримував церкву святого Онуфрія. Він подарував унікальний дзвін, який зберігся і донині. Однак у трагічні 50-ті роки  XX століття, коли закривали церкву, згідно з розпорядженням ідеологів тогочасного комуністичного режиму, темної ночі  дзвін одягли у мішок, щоб не розбудити тривожним стогоном жителів села і „скалічили” його. Тріщини від важкого удару навіки спотворили його звук. Не дзвенить він уже, як раніше, малиновим передзвоном. Відремонтувати дзвін взявся місцевий підприємець і меценат Василь Бабала, проте повернути звук так і не вдалося, адже недаремно кажуть, що „тріснутий дзвін – мертвий дзвін”.  Місцеві жителі бережуть його як згадку.

    Про те, що земля ця насправді свята, свідчать історичні факти. У часи турецько-татарських набігів та в роки Першої та Другої світових війн у цих краях тривали кровопролитні бої, а місцеві жителі ховались під величними скелями. Снаряди нібито відводила чиясь невидима рука. А зараз на цьому місці встановлена фігура Матері Божої, яка розміщена в гроті печери. Встановлена вона на пожертви однієї з місцевих родин. Скульптором цієї фігури є Роман Вільгушинський

   Церква і печери пам’ятають останні хвилини життя колишнього воїна УПА Юрія Михайлецького.  Понад двадцять років переховувався він у цих краях. У Рукомиші жила його рідна сестра з сім’єю. У 1967 році його хтось помітив і видав. Чоловік зрозумів,  що виходу нема, Юрій облився бензином і підпалив себе.

   Ці гори навіюють якісь містичні настрої.  На одній горі виступи, западини, але якщо уважніше придивитись, то можна побачити облік Христа.

    Як розповідає отець Михайло Суканець,  люди давно знали про цілющу благодать Рукомиша. У старі часи, у відпуст, вся долина перед церквою була заповнена возами. Тоді до Рукомиш приїжджало не менше людей, як тепер до Зарваниці, щоб вшанувати відомого пустельника IV століття святого Онуфрія, який в молитвах 60 років на самоті. На його честь  була названа скельна церква, а тепер і кам’яна, що стоїть перед Божим гробом.

    Нині отець Михайло реалізує тут незвичний проект: він „будує” Хресну дорогу. Одна із стацій Хресної дороги буде присвячена „героїзмові українського народу”. Будівництво стацій фінансують сучасні бізнесмени – меценати, а також вносять свої пожертви жителі сіл Рукомиш, Заривинці, Звенигород. Проте є ще багато проблем. Потрібно багато зусиль та коштів, щоб завершити роботу.

     Сьогодні село Рукомиш відроджується як духовна святиня. Щороку сюди приїжджають прочани з усієї Галичини, Закарпаття, Волині. Тут вони сповідаються, причащаються, слухають молитви. Це унікальне місце, наділене Божою благодаттю. Кажуть, що Рукомиш міг би стати українським Афоном. Але головне те, що це  наша --  українська святиня.

   

     Із села Рукомиш переїжджаємо  до Переволоки. Перша письмова згадка про село датується 1379 роком. Населений пункт простягається з долини ріки Стрипи на високу гору, тому й має назву горішня й долішня Переволоки. А ось назву місцевості дала переправа через річку Стрипу. Вантажі перетягували волоком, звідси і назва – Переволока.

  У селі є травертинові скелі та джерела з водоспадами, це справжні раритети природи, розкидані під відкритим небом. Загалом, травертинові скелі утворили вапняки – черепашники, або відклади підземних вод, насичених карбонатом кальцію. Такі скелі зустрічаються лише на Поділлі та в Криму. На теренах Бучаччини їх можна побачити в селі Переволока.

    Далі за  Переволока --  Білявинці. Село прославила всесвітньовідома оперна співачка Соломія Крушельницька.

      Село розкинулось у мальовничій місцевості на пагорбах обабіч річки Стрипи. Зі сходу і заходу його оточують невеликі лісові масиви. Найвірогідніше, що назва села походить від «білих вінців» - вінків, які могли утворювати берези лісових насаджень. Перші відомості про село Білявинці сягають XVIII-го століття. У 1909 році в селі була збудована церква св.Трійці, поруч з мурованою церквою збереглася дерев’яна дзвіниця XVIII ст.( пам’ятка архітектури, внесена до Державного реєстру національного культурного надбання). Ця дзвіниця є зразком каркасного будівництва, вона трьох’ярусна. Це типовий зразок народної архітектури Західного Поділля. Каркас дзвіниці збудований з дубових підвалин і стовпів, які з’єднані між собою врубками і закріплені дерев’яними кілками.

    Каркасний тип будівництва дзвіниць характерний для Західної України, бо, на відміну від Центральних та Східних регіонів України, на наших землях дзвонили, розгойдуючи самі дзвони, а не «язики».Тому дзвіниця мала бути міцною, аби вага дзвонів, які сильно розхитувалися, її не зруйнувала.

   Також заслуговує на увагу, з погляду мистецької цінності надмогильних пам’ятників, старе кладовище, що поруч з церквою св.Трійці та дзвіницею.

  

Далі -- села Осівці, Киданів Бучацького району, село Сапова Теребовлянського району. А там і село Зарваниця, відоме своїм чудотворним образом Пресвятої Богородиці.

    Зарваниця – це справжній острів Божої любові. Український Люрд -- так називають це місце християни-католики. Історія  села Зарваниця сягає у сиву давнину, овіяну легендами. Одна із них розповідає про те, що сюди у тихий закут Поділля, в 1240 р. прибився після зруйнування Києва монголами монах. Він зупинився в лісистій місцині під горою на березі Стрипи. Стомлений скитальством і знесилений голодом, він заснув. У сні йому з’явився образ Матері Божої з малим Ісусом на руках. Він помолився і це місце де «зарвав його сон», назвав Зарваницею. Невдовзі спорудив капличку, в якій вмістив ікону Матері Божої. Люди, дізнавшись про чудо,  приходити туди, будувати свої помешкання.

 

          Про славу Зарваниці почув хворий князь теребовлянський Василько і послав своїх слуг за іконою і ченцем. Але отримав відповідь: князь сам має прийти до каплиці. Василька на ношах принесли сюди, він зцілився. На знак подяки за одужання він побудував церкву, до якої перенесли чудотворну ікону. З часом село розрослося.

          Перша письмова згадка про Зарваницю датується 1458 роком. Сліди людського життя ведуть у перші тисячоліття до нашої ери. Один із власників села Роман Охоцький знайшов на його території речі ще скіфських часів. У 1662 - 1668 рр.Зарваниця була знищена турецькими нападниками. Вони спалили також церкву і монастир, однак  ікону Божої Матері вдалося врятувати. Її було перенесено до нової дерев’яної церкви, яку спорудили у центрі села. Дерев’яна церква згодом згоріла. На місці, де вона стояла, зберігся кам’яний хрест.

     У 1754 році за допомогою тодішнього власника села графа Мйончиського вимурувано четвертий з часу заснування Зарваниці храм Пресвятої Трійці.

      В 1867 р. Папа Пій IX надав іконі Зарваницької Матері Божої відпустового значення. З того часу починаються відпустові дні, коли тисячі прочан відвідують це святе місце. В 1894 р. біля джерела вимурувано каплицю (у 1991 р. вібудовану).

     Чудотворна ікона Зарваницької Матері Божої одна з найдавніших в Україні. Вона дійшла до наших днів із тринадцятого століття крізь смерчі спустошень і пожежі лихоліть. Ікону кілька разів перемальовували. У 1921 р. мистець Петро Холодний її реставрував і здійснив нову копію. Одну з них 1944 р. перевезли до Львова для надійного зберігання, іншу -- місцева жителька Юлія Монастирська переховувала на горищі і в 1980 р. передала церкві. Після глибокого вивчення чудотворної ікони Матері Божої львівські реставратори повернули їй первісний вигляд. Нині вона знову на своєму звичному у церкві місці, а  у 1867 р.  її було короновано.

 

       Новим високим духовним злетом для Зарваниці стала підготовка до відзначення 2000 – ліття народження Ісуса Христа. На підвищеній місцині, що притулилась до лісу, виріс величний Собор Зарваницької Матері Божої. (Авторами собору були тернопільський архітектор Михайло Нетриб’як у співавторстві з Анатолієм Водоп’яном та Ігорем Гебурою). Собор у плані хрестокупольний, п’ятибанний, однонафний, без стовпів.

      Перед собором в центрі майдану, де колись приснився монахові образ Матері Божої, споруджено архітектурну композицію ( скульптори Олесь Маляр і Дмитро Пилип’як, архітектор Данило Чепіль) із зображенням ікони Зарваницької Матері Божої.Вона виготовлена із білого мармуру, привезеного із кар’єру «Біянка Карара» м. Верони ( Італія).

                Неподалік вражає силует чотириярусної дзвіниці, яка стала вертикальним акцентом комплексу Зарваницької Матері Божої. Її висота із хрестом сягає 60 метрів.П’ять дзвонів, виготовлених в Україні та у відомій дзвонарні Фальчинських у Перемишлі ( Польща). Біля Стрипи виросла двоповерхова вхідна брама із каплицею.У південній частині села збудовано співоче поле для проведення мистецько – духовних заходів. Воно має вигляд амфітеатру і вміщає до 50 тисяч глядачів.22 – 23 липня 2000 р. в Зарваниці відбулася перша Всеукраїнська проща.

          Зарваниця -- звичайне подільське село, захищене із трьох боків пагорбами, які тримають на широких раменах густий ліс. Село омиває тихоплинна Стрипа, яка несе воду у Дністер. Село розташоване на відстані 56 км від Тернополя, 10 – від Теребовлі, 22 – від Бучача, 18 - від Підгайців. На 213 – гектарній площі розміщена Зарваниця, де нараховується 151 двір з 308 жителями. У селі є школа, клуб, бібліотека, два магазини, філіал духовної семінарії, Святотроїцький монастир оо. Студитів, трапезна, відділення зв’язку, будинок для гостей.  

 

 

За матеріалами Бучацького районного комунального музею  2015р.




Шановні відвідувачі!

Ми раді вітати Вас на нашому сайті. Тут Ви зможете дізнатись про основні соціально-економічні та суспільно-політичні події в житті району, ознайомитися з інформацією про діяльність районної державної адміністрації.
Сподіваємось, що  інформація, представлена на нашому сайті буде для Вас корисною і цікавою!

Анонси подій

Інформаційні послуги

 

 

 

.

Актуальна тема